я.
– Звісно ж, ні, – розсміявся він. – Ми вчитимемо Данте, Верґілія, все таке інше. Та я б не радив зараз іти й одразу купувати примірник «Прощавай, Колумбе».[13] – Така сумнозвісна вимога існувала до першокурсників-англістів. – Пробачте вже мені таку вульгарність.
Мої плани збентежили Жоржа Лафорґа, коли я розповів йому про них.
– Це дуже серйозний крок, – проказав він. – Ви ж розумієте, наскільки обмеженими стануть ваші контакти з іншими викладачами, з університетом?
– Він хороший учитель, – заявив я.
– Ніхто не може бути аж настільки хорошим. Крім того, якщо між вами раптом виникне якесь непорозуміння або ж ви зазнаєте від нього несправедливості, то ніхто з кафедри вам не зарадить. Ви вже пробачте, але я не бачу сенсу сплачувати тридцять тисяч заради можливості вчитися в одного-єдиного викладача.
Я думав був скерувати його запитання до Благодійного фонду Гемпден-коледжу, але стримався.
Лафорґ відкинувся на спинку крісла.
– Пробачте, але мені здається, що елітарні до снобізму цінності такої людини мали б викликати у вас відразу, – правив він далі. – Чесно кажучи, я вперше чую, щоб він приймав студента, якому компенсували настільки значну частку вартості навчання. Оскільки Гемпден-коледж – демократичний заклад, то ґрунтується на інших засадах.
– Якщо Джуліан узяв мене, то не настільки він уже й елітарний. Сарказму француз не вловив.
– Я навіть готовий припустити, він просто не в курсі, що ви на стипендії, – серйозно провадив він.
– Що ж, якщо й не знає, – здвигнув я плечима, – то я не збираюся ставити його про це до відома.
Джуліан вів заняття у себе в кабінеті. Студентів у нього було дуже мало, і, крім того, жодна аудиторія не могла дорівнятися до його класу в комфорті або приватності. Він сповідував теорію, що учні краще навчаються в приємній несхоластичній атмосфері; і ця його розкішна теплиця, де буяли квіти посеред зими, насправді становила такий платонівський мікрокосм, яким, на думку Джуліана, і мала бути навчальна аудиторія. («Робота? – якось здивовано поцікавився він у мене, коли я згадав у розмові якісь аудиторні завдання. – Ви справді вважаєте, що те, чим ми займаємося, можна кваліфікувати як роботу?» – «А як же інакше мені це кваліфікувати?» – «Особисто для мене це чудовий різновид гри».)
По дорозі на своє перше заняття я побачив Френсіса Абернаті. Той по-воронячому дибав лукою, немов чорний птах, за яким майоріло та лопотіло чорне пальто. Він ішов замислений, курив сигарету, але від самої думки про те, що він може мене помітити, я сповнився незбагненних переживань. Тому пірнув у дверний отвір і почекав, доки Френсіс пройшов.
Проте піднявшись на майданчик біля сходів, що вели до Лікею, я з жахом побачив його на підвіконні. Кинувши на нього хуткий погляд, я вже збирався був пройти далі в хол, як раптом він сказав:
– Зажди. – Врівноважений голос належав
«Прощавай, Колумбе» (1959) – дебютна збірка оповідань американського письменника Філіпа Рота (нар. 1933 р.).
