нарешті знайшов свою чекову книжку.
– Тепер тобі треба сходити в бухгалтерію, але з цим має все бути гаразд, – промовив він і заходився щось старанно заповнювати. – Дехто в Гемпдені, коли бачить, що має справу зі студентом, бере з нього подвійний тариф. Найкраще було би звернутися до «Рятівного ремонту» – вони, звісно, ще ті новонавернені євангелісти, але все одно пильнуй, бо обдеруть як липку.
Він вирвав чек із книжки й передав його мені. У мене тьохнуло серце. Двісті доларів. Підпис на місці. Все як треба.
– Тільки дивись, не заплати їм жодного зайвого цента.
– Ні, сер.
Я ледве міг приховати радість. Що мені робити з такою сумою?
Він же може навіть забути, що колись мені їх дав.
Доктор Роланд опустив окуляри і глянув на мене понад ними.
– «Рятівний ремонт», – повторив він. – На Шостій автостраді.
Вивіска схожа на розп’яття.
– Дякую, – відповів я.
Я летів через хол, немов на крилах. Передусім я збирався спуститися на перший поверх, викликати з телефону-автомата таксі й поїхати в Гемпден. Хай там як, а вміння брехати експромтом у мене не відібрати. Вважайте, це мій талант.
І чим я зайнявся в Гемпдені? Коли чесно, я був настільки ошелешений своїм багатством, що особливих фантазій не мав. День стояв неймовірний. Мене вже вернуло від злиднів, тому найперше я подався в дорогий магазин чоловічого одягу на центральній площі й придбав пару сорочок. Потім рушив до баків «Армії спасіння» і, трохи в них покопавшись, видобув твідове пальто марки Harris, пару коричневих туфель-броґів, якісь запонки та стару смішну краватку зі сценами полювання на оленя. На фініші закупів я з радістю помітив, що досі маю понад сто доларів. Куди тепер? До книгарні? Кіно? По пляшку шотландського віскі? Можливості закрутили мені голову, і я брів по тротуару, залитому осіннім сонцем, бурмочучи собі щось під ніс та всміхаючись перехожим, схожий на хлопчика-селюка, якого гурт повій налякав так, що довелося на все махнути рукою, знайти телефон-автомат на розі й викликати собі таксі назад у студмістечко.
У своїй кімнаті я розклав одяг на ліжку. На трохи побитих запонках хтось видряпав свої ініціали, та вони підкупали щирим золотим блиском у сонливому світлі надвечір’я, що лилось у вікна й лишало по собі жовті променисті баюри на дубовій підлозі – багате, рясне, п’янке.
Наступного дня мене спіткав напад дежавю, коли Джуліан прочинив двері достоту як минулого разу, залишивши вузьку шпарину та обачно визирнувши крізь неї, немовби в його кабінеті щось чудесне потребувало захисту і його було потрібно вартувати й берегти від чужих очей. Протягом наступних місяців я добре вивчу це відчуття. Навіть зараз, коли вже минуло багато років, звіддаля, інколи вві сні я все ще стою перед білими дверима й чекаю на нього, як на казкового брамника: невмирущого, уважного, пустотливого, мов дитина.
Роздивившись, хто до нього прийшов, він прочинив двері трошки ширше, ніж раніше:
– А це знову наш пан Піпін? Вгадав?
Я не став його виправляти.
