й додав, побачивши мене: – О, мої вітання! Ти нізащо не повіриш, – звернувся він до Френсіса, – але Генрі придбав собі ручку Montblanc.
– Справді? – перепитав Френсіс.
Банні мотнув головою в бік чаші з блискучими чорними перами на столі Джуліана.
– Я його попереджав, казав, щоб він остерігався. А то Джуліан іще подумає, що він її поцупив.
– Ми були разом, коли я її придбав, – не відриваючись від читання, проказав Генрі.
– І почім такі штуки зараз? – продовжив допит Банні. Жодної відповіді.
– Та кажи вже. Скільки? Триста баксів за штуку? – Довжелезний, він уже майже повністю з ногами лежав на парті. – А колись ти все торочив, які вони потворні. Казав, що нізащо у світі не писатимеш нічим, крім звичайної ручки. Правда ж?
Мовчанка.
– Дай-но я ще раз подивлюся? – спитав Банні.
Поклавши книгу, Генрі витяг перо з нагрудної кишені й поклав на стіл.
– На! – промовив він.
Банні взяв ручку в руки й покрутив між пальцями.
– Це наче товстий олівець, якими я писав у першому класі. Наслухався Джуліана?
– Я просто хотів перову ручку.
– Але ж хіба обов’язково такої марки?
– Мені вже набридла ця розмова.
– Мені здається, це ознака поганого смаку.
– Не тобі, – різко перебив його Генрі, – щось розказувати про смак.
Надовго запанувала тиша, під час якої Банні всівся на стілець і відкинувся на його спинку.
– От подивімося, чим ми тут усі пишемо, – почав новий полілог Банні. – Франсуа, ти ж такий самий каламарний перодряп, як і я, хіба ні?
– Більш-менш.
Він тицьнув на мене пальцем, немовбито вів якесь обговорення на ток-шоу:
– А ти, Роберте, як там твоє прізвище? Чим там навчають писати у вашій Каліфорнії?
– Кульковими ручками, – відповів я. Банні розмашисто кивнув.
– Щира душа, джентльмени. Прості смаки. Одразу виклав усі карти на стіл. Мені це до вподоби.
Відчинилися двері, і зайшли двійнята.
– Бане, ти чого так верещиш? – сміючись, запитав Чарльз і ногою захлопнув двері за собою. – Тебе чутно аж на початку холу.
Банні з самого початку повів їм історію про перо Montblanc. Я ніяково пробрався в куточок і заходився вивчати книжки в шафі.
– Давно займаєшся класичними мовами? – почувся голос під ліктем. Це був Генрі, котрий розвернувся на стільці й тепер говорив до мене.
– Два роки, – відповів я.
– Що читав грецькою?
– Новий Заповіт.
– Ну і звісно, що ти читав його на койне,[15] – сердито прокоментував він. – Що ще? Напевне, Гомера. І ліриків.
Я знав, що це коник Генрі, тому боявся збрехати.
– Трохи.
– Платона?
– Так.
– Усього Платона?
– Дещо з Платона.
– Все перекладене?
Я
Койне («загальна говірка») – надрегіональна форма усної та письмової грецької мови.
