згадка про звичайне печиво. – Проте найкривавіші місця в Гомера чи Есхіла дуже часто пройняті найбільшою величчю. Візьміть хоча б для прикладу славетну промову Клітемнестри в «Агамемноні»,[23] яку я просто обожнюю. Камілло, ти ж була нашою Клітемнестрою в «Орестеї». Нічого не запам’яталося? Світло з вікна падало прямо їй на обличчя; у такому яскравому промінні більшість людей здаються блідими, але її чисті, тонкі риси просто купалися в сонці, доки на неї не ставало боляче дивитися, на її світлі та променисті очі з чорними, мов сажа, віями, на золотаве мріння біля її скронь, що поступово переходило в лоск волосся, по-медовому теплого.
– Трохи пам’ятаю, – мовила вона.
І, подивившись у точку на стіні, десь вище від моєї голови, вона почала читати строфу. Я не зводив із неї очей. Із ким вона зустрічалася? Може, з Френсісом? Вони багато спілкувались, ось тільки Абернаті, здавалося, не дуже за тими дівчатами упадав. Та не сказав би, що це давало мені хороші шанси, враховуючи товариство, усіх цих розумних багатих парубків у темних костюмах. І на їх фоні я, незграба та провінціал.
По-грецьки вона декламувала різким, низьким і прекрасним голосом:
І так він душу, впавши, тут же видихнув,
А кров, шугнувши з-під заліза гострого,
Темно-червона, всю мене забризкала…
Набряклий пагін, певно, не радіє так
Дощам небесним, як раділа я в ту мить.[24]
Коли вона закінчила, на певний час запанувала тиша; на превелике моє зачудування, Генрі врочисто зорив на неї з-за стола.
Джуліан усміхнувся:
– Який прекрасний пасаж. Ніколи не набридає. Але ж хіба це не викликає моторошних відчуттів: цариця заколола свого чоловіка в купелі, а ми насолоджуємося її словами?
– Річ у віршовому розмірі, – проказав Френсіс. – Ямбічний триметр. Візьміть, наприклад, чи не найбридкіші фрагменти з «Пекла», де П’єр да Медічіна з відрубаним носом говорить крізь криваву діру у своїй трахеї…[25]
– Я й гірші випадки знаю, – промовив Чарльз.
– Я теж. Але та строфа прекрасна саме через terza rima.[26] Завдяки її музиці. Триметр подзвоном лунає в репліці Клітемнестри.
– Але ж ямбічний триметр часто зустрічається в грецькій ліриці, хіба ні? – запитав Джуліан. – То чому нам перехоплює подих саме від цих рядків? Чому нас не вабить спокійніша та приємніша поезія?
– Аристотель у «Поетиці» стверджує, – промовив Генрі, – що деякі предмети, як-от трупи, самі по собі викликають біль своїм виглядом, але можуть вбирати зір, якщо перетворюються на об’єкт мистецтва.
– І я вважаю, що Аристотель цілковито правий. Врешті-решт, які поетичні сцени закарбовуються в нашій пам’яті, які нам найбільше любі? Саме такі. Вбивство Агамемнона й лють Ахілла. Дідона на своєму погребальному багатті. Кинджали зрадників та Цезарева кров… от згадайте, як Светоній описує нам його тіло, що лине геть на ношах, і одна його рука звішується з них.
Есхіл. «Агамемнон».
Пер. А. Содомори.
Данте. «Божественна комедія. Пекло».
Досл. «третя рима» (
