у крісло на галереї й став чекати з книжкою в руках. За дві години я не прочитав навіть першу сторінку. Нарешті точно о четвертій годині дня я почув кроки Крістіни на сходах і підхопився на ноги одним стрибком. Коли вона подзвонила у двері, я вже чекав там на неї цілу вічність.
– Привіт, Давиде. Я невчасно?
– Ні, ні. Навпаки. Проходь, будь ласка.
Крістіна чемно всміхнулася й пройшла в коридор. Я повів її до читальної зали, що була на галереї, і запросив сідати. Вона обвела залу повільним поглядом.
– Цей будинок справляє дивне враження, – промовила вона. – Педро мені вже казав, що ти живеш у панському домі.
– Він віддає перевагу терміну «похмурий», але, думаю, це питання особистого смаку.
– Можна мені запитати, чому ти тут оселився? Цей будинок завеликий для людини, яка живе сама-одна.
«Людини, яка живе сама-одна, – подумав я. – Чоловік зрештою перетворюється на такого, яким він бачить себе в очах жінки, що її жадає».
– Хочеш знати правду? – запитав я. – А правда полягає в тому, що мені захотілося тут жити, бо протягом багатьох років я щодня бачив цей дім, коли йшов до редакції й повертався звідти. Він завжди був замкнений, і я зрештою став думати, що він чекає на мене. А потім став мріяти, що колись я зможу оселитися в ньому. Так і сталося.
– А чи всі твої мрії справджуються, Давиде?
Цей іронічний тон здався мені запозиченим у Відаля.
– Ні, – відповів я. – Це єдина з моїх мрій, що справдилася. Але ти хочеш поговорити зі мною про щось, а я розважаю тебе балачками, які, звичайно ж, тобі не цікаві.
Мій голос пролунав набагато вибачливішим тоном, ніж я того хотів. З мріями в мене завжди відбувалося те саме, що й з квітами. Коли мрія опинялася в мене в руках, я не знав, куди її поставити.
– Я хотіла поговорити з тобою про Педро, – почала Крістіна.
– Он воно що.
– Ти його найліпший друг. Ти його знаєш. Він говорить про тебе як про власного сина. Він нікого так не любить, як тебе. І ти це знаєш.
– Дон Педро справді ставився до мене, як до сина. Якби не він та не сеньйор Семпере, не знаю, що зі мною сталося б.
– Я хочу поговорити з тобою тому, що дуже стурбована через нього.
– Стурбована з якої причини?
– Ти знаєш, що вже минуло чимало років, відколи я стала працювати його секретаркою. Як тобі самому добре відомо, Педро – чоловік добрий та великодушний, і ми зрештою стали добрими друзями. Тому мені боляче бачити його таким.
– Яким саме?
– Це все та клята книжка, роман, який він хоче написати.
– Він пише його вже багато років.
– Він руйнує його вже багато років. Я виправляю та друкую всі його сторінки. За той час, поки я працюю його секретаркою, Педро зруйнував не менш як дві тисячі сторінок. Каже, що в нього нема таланту. Що він комедіант і лицемір. П’є постійно. Іноді я заходжу до його кабінету, що нагорі, у вежі, і бачу, що він напився
