ми знаємо один одного дуже давно…
Місяці минали для мене з такою швидкістю, що я не встигав помічати їх. Я жив нічним життям, пишучи з вечора до ранку, а спав удень. Баридо й Есковільяс не переставали вітати мене з успіхом «Міста проклятих» і коли бачили, що я вже на межі колапсу, то запевняли, що романів через два дадуть мені вільний рік, щоб я міг відпочити або присвятив цей час написанню власного твору, який вони надрукують із великою помпою, подавши великими літерами на обкладинці моє справжнє ім’я. Їм завжди бракувало лише якихось двох романів. Колоття, головний біль та запаморочення ставали дедалі частішими та сильнішими, але я пояснював усі своє нездужання перевтомою й придушував їхні симптоми новими ін’єкціями кофеїну, сигаретами, пігулками кодеїну та іншими ліками, які пахли порохом, що їх мені нишком постачав один аптекар із вулиці Архентерія. Дон Басиліо, з яким я іноді обідав по четвергах на терасі пляжу Барселонета, наполягав, щоб я звернувся до лікаря. Я завжди відповідав йому, що неодмінно звернуся й цього ж таки тижня знайду час.
Крім свого колишнього шефа та батька й сина Семпере, я не мав коли зустрічатися ні з ким, крім Відаля, і то лише тому, що він частіше сам приходив до мене, ніж я до нього. Мій будинок із вежею йому не подобався, і він завжди наполягав, щоб ми пішли прогулятися до бару «Альміраль» на вулиці Хоакіма Кости, де він мав свій рахунок і вечорами в четвер підгодовував літературну братію, до якої мене не запрошував, бо знав, що всі ці асистенти, неспроможні віршомази та підлабузники, які підлещувалися до нього, сподіваючись на милостиню, рекомендацію до видавця або похвальне слово, яким вони могли б заткнути рани свого самолюбства, ненавиділи мене з тими послідовністю, силою та впертістю, яких їм бракувало, коли вони втілювали в життя власні літературні задуми, що їх читацький загал уперто не хотів помічати. Тут, хильнувши абсенту та викуривши гаванську сигару, він починав розмову про свій роман, який усе не міг дописати до кінця, про плани змінити своє життя та про свої любовні походеньки й перемоги: чим старшим він ставав, тим молодшими й палкішими були його коханки.
– Але не запитуй мене про Крістіну, – казав він іноді з лукавим виглядом.
– А що я маю про неї запитувати?
– Чи запитує вона в мене про тебе?
– А вона запитує про мене, доне Педро?
– Ні.
– Тож навіщо вся ця розмова?
– Річ у тім, що одного дня вона згадала про тебе.
Я зазирнув йому у вічі, чи він не кепкує з мене.
– І що ж вона сказала?
– Тобі не сподобається.
– Кажіть усе одно.
– Можливо, вона висловила свою думку трохи іншими словами, але, якщо я правильно її зрозумів, то вона не розуміє, як ти можеш проституювати себе, пишучи серіали примітивного ґатунку для двох сучих синів і занапащаючи свій талант і свою молодість.
Я почувся так, ніби Відаль устромив мені в шлунок холодний кинджал.
– Вона справді так про мене думає?
Відаль знизав плечима.
– Я
