театру. Я зачекав хвилин десять, перш ніж обернувся й подивився їй у вічі.
– Я вас чимось образив? – запитав я.
– Ні.
– Тоді, може, спробуймо вдавати, що ми друзі, принаймні в таких ситуаціях, як ця?
– Я не хочу бути вашим другом, Давиде.
– Чому?
– Бо ви теж не хочете бути моїм другом.
Вона мала слушність: я не хотів бути її другом.
– Ви справді думаєте, що я проституюю себе?
– Те, що я думаю, не має ваги. Головне, що ви про себе думаєте.
Я побув там іще п’ять хвилин, а потім підвівся й пішов, не сказавши ні слова. Підійшовши до великих сходів «Лісео», я вже встиг пообіцяти собі, що ніколи більше не подарую їй жодної думки, жодного погляду, жодного приязного слова.
Наступного дня я зустрівся з нею біля собору, і, коли вже наготувався мовчки обминути її, вона привітала мене помахом руки й усміхнулася. Я зупинився, побачивши, що вона підходить до мене.
– Ви не хочете запросити мене на обід?
– Я вийшов на хвилинку й не можу звільнитися раніше, ніж за дві години.
– Тоді дозвольте мені запросити вас. Невже ви відмовитеся приділити дамі годину?
Згнітивши серце, я пішов за нею до кондитерської на вулиці Петриксоль. Ми замовили дві філіжанки гарячого какао, сіли одне навпроти одного й стали чекати, хто розтулить рота першим. Уперше виграв я.
– Я вчора не хотіла образити вас, Давиде. Я не знаю, що розповів вам дон Педро, але я ніколи так не казала.
– Але ви так подумали, тому дон Педро мені про це й розповів.
– Ви не маєте найменшого уявлення про те, що я думаю, – твердо відповіла вона. – І дон Педро теж.
Я стенув плечима.
– Ну то й гаразд.
– Я сказала зовсім інше. Я сказала, що думаю, ви робите зовсім не те, що відчуваєте.
Я всміхнувся, бо не міг не погодитися з нею. У ту мить моїм єдиним відчуттям було бажання поцілувати її. Крістіна витримала мій погляд. Вона дивилася на мене з викликом і не відвернула обличчя, коли я простяг руку й доторкнувся до її губ, потім ковзнувши пальцями по підборіддю й шиї.
– Не треба, – сказала вона нарешті.
Коли офіціант приніс нам дві огорнуті парою філіжанки, вона вже пішла. Минуло кілька місяців, перш ніж я знову почув її ім’я.
Якось наприкінці вересня, закінчивши чергову порцію «Міста проклятих», я вирішив дозволити собі вільну ніч. Інтуїція підказувала мені, що наближається стан нудоти й ударів розпеченим кинджалом у мозок. Я проковтнув цілу жменю пігулок кодеїну й простягся на ліжку в темряві, чекаючи, коли з мене перестане лити холодний піт і припиниться тремтіння в руках. Я вже був задрімав, коли почув дзвінок у двері. Я доплентав до передпокою й відчинив двері. Відаль, одягнений в один зі своїх бездоганних
