роз’їхалися.
– Ти не віриш мені, – сказала Соня.
І знову – мурашки по шкірі від її голосу. От тільки не млосне поколювання, що розбігається тілом, коли холодного осіннього ранку ще сонний стаєш під гарячий душ, а радше відчуття, неначебто шкіру дряпнули цупкою взуттєвою щіткою.
Марк повернув голову.
– Соню, ти ж знаєш: там нічого немає. Ліфт нікуди не веде. Я можу до ранку кататися вгору і вниз, але від того нічого не зміниться: на десятому поверсі буде десятий поверх. Я не розумію, навіщо ти…
– Ні, ні, – заперечила вона, не відводячи очей і не поворухнувши головою. Марк устиг подумати, що це якось… не по-дівчачому. – Не треба. Я знаю, що ти не віриш. Якби повірив, ти б запитав, як звідти повернутися.
Цієї миті щось безгучно накренилось у Марковому животі. Чи повірив він, що на десятому поверсі може виявитися не десятий поверх? Певна річ, що ні. Зате він злякався. Почувався як не надто вправний плавець, який раптом збагнув, що заплив задалеко.
– Я не…
Двері ліфта зачинилися, обірвавши фразу. Соня показала пальцем на кулак, у якому Марк усе ще стискав її папірець.
– Усе так само, тільки у зворотному порядку: з десятого – на другий, з другого – на восьмий, з восьмого – на другий, з другого – на шостий, з шостого – на другий, з другого – на четвертий, а тоді з четвертого – на перший. – Мляве електричне світло висікало на її обличчі моторошні тіні. – Якщо після четвертого замість опускатися на перший поверх ліфт посуне вгору, мусиш натиснути будь-яку кнопку, щоб зупинити його, обов’язково до того, як він доїде до десятого, а потім почати все спочатку: з десятого – на другий, з другого – на восьмий, і так далі, поки не потрапиш на перший. На першому поверсі, до того як виходити з ліфта, поглянь довкола. Ти повинен переконатися, що опинився у своєму світі. Якщо яка-небудь дрібниця, найменша деталь – відсутність подряпини на поштовій скриньці, інакший колір стіни – видасться підозрілою, не виходь, залишайся у кабіні. У такому разі треба повернутися на десятий і почати все спочатку.
Марк дивився на неї широко розплющеними очима й ловив кожне слово. Єхидна посмішка давно щезла, губи – геть як у діда – злипалися в ледь видиму рожеву риску. А Соня дивилася на хлопця.
– Ну що, спробуєш?
«Ти ненормальна, ти… бляха…»
– Ага.
– Усе зрозумів?
– Так.
Марк удруге натиснув кнопку виклику ліфта, вступив до кабіни, розвернувся. Соня стояла навпроти. Чверть хвилини вони мовчки дивились один на одного.
– Уперед, – зрештою промовила дівчина.
Марк натиснув «четвірку». Останнє, що він побачив перед тим, як двері зачинилися, було її обличчя – все ще бліде, неначе щойно видерте із землі коріння. А потім, коли ліфт рушив угору, з-за дверей долинув напружений, заледве не благальний голос:
– Обернися спиною на п’ятому! І після того, що б не трапилося: не озирайся
