розгублено кліпав їй услід.
Соня зникла, розчинилася в натовпі, а Марк усе ще стояв, збентежено втупившись у невидиму точку за кілька кроків від себе, коли хтось грубо штурхнув його ліктем у спину.
Хлопець відступив і водночас розвернувся. Повз нього простував Мрозович.
– Мордо-о-ор! – загорлав він ламким гавкаючим голосом. – Це ти її так? Чи ти шукаєш нової жертви? – Марк, не кліпаючи, витріщався на нього. – Не дивись на мене, чмошник! Ботан занюханий! – Орест скорчив гримасу. – Я сказав: не дивись!
16
Марк вирішив дочекатися Соню після уроків за школою. Не на ґанку – не хотів, щоб їх бачили разом, – а трохи вище, на Пушкіна, де починалися приватні будинки. Марк не знав, що говоритиме, і навіть не був певен, що воліє говорити, проте якесь невиразне, невикінчене, не остаточно оформлене почуття важким клубком засіло у грудях і втримувало його на місці.
Чекати довелося довго – у 8-Б того дня було вісім уроків, – і Марк устиг задубнути й змокнути під мжичкою, що час від часу сіялася з низько навислих хмар, перш ніж за десять до четвертої приглушений шкільними стінами дзвінок сповістив про закінчення уроку. Соня з’явилась на ґанку останньою. Худорлява постать відокремилася від кущів, що росли під стінами школи, коли решта школярів уже розбрелася хто куди. Опустивши голову та вчепившись руками в лямки наплічника, дівчина закрокувала в бік Обласного управління нацполіції.
Помітивши Марка, Соня перейшла на протилежний бік вулиці. Хлопець виждав, поки вона порівняється з ним, а тоді також перейшов дорогу. Він тупцяв назирці, тримаючись на відстані випростаної руки, проте Соня не озиралася та поводилася так, ніби не впізнавала його.
Коли вони опинилися на місці, де у вулицю Пушкіна впирається провулок Миколи Хвильового, Марк оббіг дівчину та зупинився посеред дороги.
– Почекай, будь ласка. Не вдавай, що нічого не сталося. Не тікай.
Соня дивилася повз нього. Крихітна чорна зіниця, майже непомітна за побагровілими напівопущеними повіками, зацьковано металася, перескакуючи з точки на точку, та погляд не фокусувався ні на Марковому лиці, ні на будівлях чи парканах уздовж вулиці. Соня перебувала десь не тут, в якому-небудь іншому, лише їй видимому світі, й хтозна, що їй ввижалося в тінях, які на ту мить оточували її звідусіль.
– Я хочу допомогти, – сказав Марк, після чого набрав у груди повітря та зробив те, на що ніколи раніше не наважувався: взяв її за руку.
– Не торкайся мене, – немов обпечена, прошипіла дівчина. Марк відпустив долоню, проте дорогу не звільнив, і тоді Соня вигукнула так голосно, що хлопцеві заклало вуха: – НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ!
Марк відсахнувся. За його спиною височіла будівля Облуправління поліції, тож метрів за двадцять далі по Хвильового, на стоянці навпроти чорного входу, стояло четверо чоловіків і жінка – всі в уніформі. Двоє чоловіків курили. Марк зиркнув на них, замлів, бо всі п’ятеро спрямували погляди просто на нього, після чого, доки вони не подумали, начебто це він поставив Соні синці, відступив
