відтворити їхній задум або хоча б оголосити про це, було вирішено зачекати до березня 2010-го, за три місяці до запланованого завершення лінії, а вже потім спробувати її продати. Як знайти підхід до багатих і впливових людей, коли збираєшся порушити звичний плин їхнього бізнесу? «Загальна практика була – знайти в тих компаніях якогось знайомого, – згадує Бреннан Карлі. – Ми казали: “Ви мене знаєте. Ви чули про Джима Барксдейла. Є одна річ, з приводу якої ми хочемо з вами поговорити. Ми не можемо розповісти, що воно таке, поки не зустрінемося для перемовин. І, до речі, ще до зустрічі вам треба буде підписати угоду про нерозголошення”».
Саме так вони і зайшли на Уолл-стрит – крадькома. «На кожних перемовинах були присутні генеральні директори», – розповідає Спайві. Люди, з якими вони зустрічалися, були найвпливовішими гравцями на фінансових ринках. І більшість із них спершу виказували повну недовіру. «Потім вони розповідали мені, що думали: “Звісно, ми не погодимось, але поговоримо з ним”», – каже Спайві. Передчуваючи скептичну реакцію, він носив із собою карту чотири на вісім футів. Він пальцем проводив їх тунелем через штат. І навіть тоді вони вимагали доказів.
Їм не можна було показати оптоволоконний кабель, похований на глибині трьох футів під землею, але підсилювальні станції, бетонні бункери площею тисяча квадратних футів було видно добре. Розповсюджуючись, світло згасає, і що воно слабше, то складніше передавати з його допомогою дані. Сигнали, що передавалися з Нью-Йорка до Нью-Джерсі, треба було підсилювати кожні п’ятдесят чи сімдесят п’ять миль, і для підсилювачів, які виконували це завдання, Спайві збудував уздовж маршруту бункери максимального рівня захисту. «Я розумію, що ви прямі від природи хлопці, – відповів їм один трейдер. – Але я ніколи раніше про вас не чув. Я хочу побачити знімок цієї місцини». Щодня протягом наступних кількох місяців Спайві надсилав цьому чоловікові на електронну скриньку фотографію останньої станції, аби показати, що будівництво відбувається насправді.
Щойно їхні сумніви розвіялися, більшість фінансистів Уолл-стрит охопило щире здивування. Звісно, вони ставили ті самі незмінні питання. «Що я отримаю за свої $ 14 млн на різноманітні внески й витрати?» (Дві скловолокнини, по одній у кожному напрямку.) «Що буде, якщо лінію обрубає якийсь екскаватор?» (Ми маємо людей на лінії, які запустять її протягом восьми годин.) «Який запасний варіант на випадок, якщо кабель вийде з ладу?» (Вибачте, його не передбачено.) «Коли ви представите нам аудитований фінансовий звіт на п’ять років, який вимагається перед укладанням контракту з будь-якої компанією?» (М-м, за п’ять років.) Але навіть коли вони ставили свої запитання й галочки навпроти відповідей, то не могли приховати подиву. Найулюбленіша зустріч Спайві – з трейдером, який упродовж п’ятнадцяти хвилин слухав його з кам’яним обличчям, сидячи на протилежному боці довгого конференційного столу, а потім скочив на ноги й закричав: «ТРЯСЦЯ, ОЦЕ КРУТО!»
Деяких
