за Ферміном до підсобного приміщення й запнув за спиною завісу. Товариш глянув на мене дещо стривожено, і я примирливо всміхнувся до нього.
– Я просто хочу тобі допомогти.
– Як собі знаєш, Даніелю.
Якийсь час ми мовчки розпаковували коробки, діставали звідти книжки й викладали їх стосами, сортуючи за жанрами, станом і розмірами. Фермін не розтуляв рота й уникав мого погляду.
– Ферміне…
– Я ж уже сказав тобі: немає потреби хвилюватися через той лист. Твоя дружина не якась там хвойда, і того дня, коли вона вирішить кинути тебе – дай Боже, щоб цей день ніколи не настав, – вона скаже тобі про це навпрямець, без цих дешевих інтриг.
– Я зрозумів тебе, Ферміне. Але мова не про те.
Товариш скинув на мене смутним поглядом, зрозумівши, куди я веду.
– Я подумав собі, що сьогодні після роботи ми з тобою могли б сходити кудись повечеряти, – почав я. – А заразом і побалакати про справи. Про того вчорашнього відвідувача. І про те, що тебе так непокоїть. Бо ж я нюхом чую, що тут є якийсь зв’язок.
Фермін поклав на стіл книжку, з якої витирав пил, пригнічено глянув на мене й зітхнув.
– Я вскочив у халепу, Даніелю, – нарешті промимрив він, – із якої не знаю, як виплутатися.
Я поклав руку йому на плече. Під робочим халатом відчувалися самі лише кістки та шкіра.
– Дозволь у такому разі допомогти тобі. Тягар легше нести вдвох.
Він поглянув на мене очима людини, що опинилася в безвиході.
– Ми з тобою вибиралися ще й не з таких неприємностей, хіба ж ні? – умовляв я товариша.
Фермін гірко всміхнувся, не надто переконаний моєю оцінкою становища.
– Ти добрий друг, Даніелю!
«Навіть наполовину не такий добрий, як ти того заслуговуєш», – подумав я.
12
На той час Фермін далі проживав у старому пансіоні на вулиці Хоакіна Кости, де, як мені стало відомо з надійного джерела, усі інші мешканці в таємній тісній співпраці з Росіїто і її колегинями готували моєму другові парубоцьку вечірку, що мала ввійти в історію. Фермін уже чекав на мене біля під’їзду, коли я зайшов по нього після дев’ятої.
– Правду кажучи, мені не дуже хочеться їсти, – повідомив він, побачивши мене.
– Шкода. А може, все ж підемо в «Кан Льюїс», – запропонував я. – Сьогодні в них має бути відварний нут і капіпота[24]…
– Що ж, гаразд, – погодився Фермін. – Смаковита потрава – неначе розквітла дівчина, не годиться марнувати нагоду її покуштувати.
Узявши собі за девіз цю перлину з полиці афоризмів неперевершеного дона Ферміна Ромеро де Торреса, ми прогулялися до ресторану, що його мій товариш вважав за найкращий не лише в Барселоні, а й узагалі мало не в усьому світі. «Кан Льюїс» розміщувався в будинку номер сорок дев’ять на вулиці Сера, за крок від притонів Равалю. Скромний на вигляд, з атмосферою вуличних вистав, просякнутою таємницями
Капіпота – популярна в Каталонії страва з тушкованих телячих ніжок і голови.
