кутку зали. Невдовзі нам принесли розкішну вечерю, яку Фермін завзято й пожадливо вмолов, наче яка молотарка.
– А ти казав, що не маєш апетиту, – зауважив я.
– Це все м’язи, вони потребують калорій, – пояснив товариш, до блиску підчищаючи тарілку останньою скибкою хліба, що лишилася в хлібниці, хоча мені здалося, що причиною був не голод, а непогамовна тривога, що пожирала самого Ферміна.
Пере, офіціант, що нас обслуговував, підійшов, щоб дізнатися, чи все гаразд, і, побачивши те спустошення, яке вчинив Фермін, простягнув йому десертне меню.
– Не бажаєте завершити трапезу чимось солоденьким, маестро?
– А принесіть-но мені два ваших фірмових флани, таких, як оце я щойно бачив. Тільки, якщо можна, прикрасьте кожен гарною стиглою вишенькою, – попрохав мій товариш.
Пере прийняв замовлення й розповів, що власник ресторану, почувши, як Фермін вихваляє пругкі принади флана за допомогою такого влучного порівняння, вирішив назвати цю страву «Маргаритою».
– Мені тільки каву з молоком, – сказав я.
– Десерт і кава – за рахунок закладу. Хазяїн пригощає, – повідомив Пере.
Ми подякували, здійнявши келихи з вином у напрямку власника ресторану, який бесідував за барною стійкою з професором Альбуркерке.
– Славні люди, – пробурмотів Фермін. – Іноді забуваєш, що в цьому світі не самі лише негідники.
Мене вразило те, з якою жорсткістю й гіркотою прозвучали його слова.
– Чому ти так кажеш, Ферміне?
Товариш тільки стенув плечима. Невдовзі прибули флани, що спокусливо тремтіли, увінчані блискучими вишеньками.
– Ти пам’ятаєш, що за кілька тижнів одружуєшся, а отже, змушений будеш облишити своїх «маргариток»? – пожартував я.
– Лихо мені[28], – відказав Фермін. – Куди й поділося моє молодецтво? Я вже не той, що колись.
– Усі ми змінюємося.
Фермін із насолодою взявся до своїх фланів.
– Не пригадую де, але якось я читав, що насправді ми ніколи не були такими, як колись, і все це лише наші ілюзії про те, чого ніколи не траплялося… – мовив він.
– Так починається роман Хуліана Каракса, – підказав я.
– Маєш рацію. Цікаво, де зараз пробуває наш приятель Каракс? Ти ніколи не замислювався про це?
– Не минає й дня, щоб я про це не думав.
Фермін усміхнувся, пригадуючи наші колишні пригоди. А тоді, пальцем указавши на моє огруддя, запитально глянув на мене:
– Ще болить?
Я розщібнув кілька ґудзиків і показав йому шрам, який колись давно лишила куля інспектора Фумеро, пробивши мені грудну клітку в занедбаному маєтку «Янгол Імли».
– Інколи.
– Давні рани ніколи не загоюються, еге ж?
– Загоюються, а потім знову ятряться, мабуть, так. Ферміне, подивися-но мені в очі!
Невловимий
Популярна пісня, яку виконують на фестивалі в Сан-Ферміні. У пісні є такі слова: «Лихо мені, лихо мені, що свято скінчилося».
