хочемо жити і в якому ми могли б процвітати.
У звичайний день більшість із нас вимовляє приблизно 16000 слів[10]. Але наші думки – внутрішній голос – продукують набагато більше слів. Цей голос свідомості – мовчазний, але невтомний торохтій, що потай і невтомно завантажує нас спостереженнями, коментарями й аналізом. Ба більше, цей невпинний голос професори літератури називають ненадійним оповідачем – згадайте Гумберта Гумберта в «Лоліті» або Емі Данн у «Пропала дівчина». Як і у випадку цих двох персонажів, що їхнім оповідям про події не вельми можна довіряти, наш внутрішній оповідач може бути упередженим, дезінформованим або й вдаватися до умисного самовиправдання чи обману. Навіть гірше, він не замовкне. Ви можете не ділитися думками, що спливають вам на гадку, але ж як зупинити появу цих думок? Щасти вам.
Адже ми часто приймаємо твердження, що дзюркочуть із цього невичерпного джерела теревенів, і вважаємо їх реальними фактами, хоча насправді це складна мішанка оцінок і суджень, підсилених нашими емоціями. Одні думки – позитивні й помічні, інші – негативні й непомічні. У будь-якому разі наш внутрішній голос рідко буває нейтральним і безпристрасним.
Наприклад, зараз я сиджу за письмовим столом і дуже поволі пишу цю книжку. «Я сиджу за столом». Це проста думка, що спирається на факт. Так само «Я пишу книжку» або «Я пишу дуже поволі».
Гаразд. Доки непогано. Але відтепер мої фактичні спостереження надто легко переходять у царину думки. Оповідь, призначена для мене, може легко перетворитися на гачок, і я зависаю на виверткій і невивченій ідеї, наче окунь, яким пообідає рибалка.
«Я пишу дуже поволі» – це самокритична оцінка, яка вельми швидко випливає з «Я – повільний автор». Інша думка – «Я працюю повільніше за інших авторів» – перетворює попередню, що спирається на факти, на порівняння. «Я відстаю» – додає елемент неспокою. А далі йде осудливе підсумкове судження: «Я вводила себе в оману щодо того, скільки здатна написати до остаточного терміну. Чому я не можу бути чесною із собою? Це вже край». І це далеко відсувається від фактичної вихідної точки: я сиджу за столом і поволі пишу книжку.
Аби переконатися, наскільки легко люди переходять від факту до думки, до судження і тривоги, виконайте таку вправу для мозку. Прочитайте послідовно такі підказки:
Ваша мобілка.
Ваш будинок.
Ваша робота.
Ваша рідня з боку вашого подружжя.
Ваша талія.
Коли ви висловлюєтеся за спонтанною асоціацією, деякі думки можуть спиратися на факти. «На тому тижні я обідала з родичами» або «Я маю плани на понеділок».
А тоді подивіться, що відбувається із цими надокучливими думками, оцінками, порівняннями, тривогами:
Моя мобілка… потребує апгрейду.
Мій будинок… завжди в безладі.
Моя робота… суцільний стрес.
Моя
Mehl, M., Vazire, S., Ramirez- Esparza, N., Slatcher, R., & Pennebaker, J. (2007). Are women really more talkative than men? Science, 317(5834), 82. У цьому милому дослідженні записували кожне слово учасників протягом кількох днів, щоб виявити ґендерні відмінності в балакучості. Висновок: «Поширений і часто повторюваний стереотип про балакучість жінок є безпідставним».
