кого саме він хотів у такий спосіб розіграти? Її? Інкунків, таких як Вудбоді? Таке припущення було цілком виправданим, Скот любив пожартувати з людьми, яких він називав «схибленими на текстах», але ця думка змусила її припустити ще одну жахливу можливість: Скот інтуїтивно відчував
(адже він помер молодим)
наближення кінця
(помер завчасно)
і нічого їй не сказав. А це приводило до запитання: а чи повірила б вона йому, якби він сказав? Її першим імпульсом було відповісти на це запитання «ні» – сказати, хай навіть лише самій собі, «я була людиною повсякденних потреб, тією, яка переглядала його багаж, аби переконатися, що в ньому досить спідньої білизни, і з’ясовувала по телефону, чи не відкладено той або той авіарейс». Але вона добре пам’ятала, як кров на його губах обернула його усмішку на клоунський вищир; вона пам’ятала, як одного разу він їй сказав – і сказав це, як їй здалося, у стані цілковитої ясності розуму, – що небезпечно їсти будь-які свіжі фрукти по заході сонця, а між північчю та шостою ранку слід утримуватися від споживання будь-якої їжі. На думку Скота, «нічна їжа» часто буває отруйною, і коли він їй це сказав, його слова прозвучали цілком логічно. Тому що
(мовчи)
– Я не могла йому не повірити, обмежмося цим, – прошепотіла вона й опустила голову, й затулила очі долонями, щоб утримати сльози, які так і не полилися. Очі, які плакали, коли вона слухала заздалегідь підготовлену промову «Зака Маккула», тепер були сухі, як два камені. Дурні, паскудні очі!
Рукописи, напхом напхані в усі шухляди його письмових столів, і архіви, що зберігалися в найбільшому з кабінетів, безперечно, булами не були; це Лізі знала напевне. Деякі з них були копіями опублікованих оповідань, інші – альтернативними версіями тих самих оповідань. У письмовому столі, який Скот називав Великим Слоном Ідіота, вона вже виявила три незакінчені романи і щось схоже на закінчену новелу – зрештою, Вудбоді не став би молоти саму нісенітницю. Було там також із півдесятка закінчених оповідань, які Скот, мабуть, ніколи не збирався публікувати, більшість із них дуже давні, судячи зі стану рукописів. Вона не була достатньо кваліфікованою, аби визначити, що там було сміттям, а що – скарбом, хоч і не сумнівалася в тому, що ці оповідання становлять інтерес для дослідників творчості Скота.
Проте… цей бул, якщо застосувати слово Скота…
Вона вхопилася за держално срібної лопати і вхопилася міцно. Це була справжня реальна річ у світі, який раптом здався їй зітканим із павутини. Вона знову розплющила очі й сказала:
– Скоте, чи це тільки безневинний жарт, чи ти знову хочеш заморочити мене?
Ніякої відповіді. А чого ж вона сподівалася? І вона має двох сестер, які потребують її допомоги. Безперечно, Скот її зрозуміє, якщо вона відкладе все це на потім.
У всякому разі, вона вирішила взяти лопату з собою.
Їй було приємно відчувати її у своїй руці.
6
