ти там вигідно вмостилася. Тільки-от скажи мені: ота негода вчора – твоїх рук справа?
Шкірка персика в перевернутому конусі її напою виглядала начеб дещо забарвлена недугою плоть, збережена у спирті.
– Я ходила на пляж, – зізналася Александра, – після розмови з тобою. Хотіла глянути, чи той чоловік уже в маєтку Леноксів.
– А я вже було подумала, що засмутила тебе, бідна курочко, – сказала Джейн, – то як, був він там?
– З димаря йшов дим. Я не під’їжджала.
– А треба було під’їхати і сказати, що ти з вестлендського комітету, – сказала їй Зукі. – Ходять чутки, ніби він збирається побудувати причал і засипати берег з того боку острова, щоб зробити тенісний корт.
– Таке не пройде, – відкинула Зукі Александра. – Там же гніздяться білі чаплі.
– Не треба бути такою впевненою, – прозвучало у відповідь. – Від того маєтку вже десять років не надходять податки в місто. Бо якщо його знову приведуть до ладу, то повиганяють багато чапель.
– Але ж як гарно! – вигукнула Джейн, радше безнадійно, почуваючись, ніби про неї забули.
До неї звернулося чотири ока, тож довелось імпровізувати:
– До церкви зайшла Ґрета, – мовила вона, – відразу по тому, як він назвав мого Гайдна манірним, і засміялася.
Зукі видала німецький смішок:
– Хо-хо-хо.
– Цікаво, а вони й досі трахаються? – недбало спитала Александра, посеред цієї невимушеності в колі подруг відпустивши свої думки збирати образи десь із природи. – І як він це витримує? Це ж ніби брьохатись у бочці з квашеною капустою.
– Ні, – твердо сказала Джейн. – Це скоріше схоже на – як зветься та така бліда біла штука, яку вони так люблять? – зауербратен.[20]
– Його маринують, – мовила Александра. – В оцті, з часником, цибулею і лавровим листом. І, здається, чорним перцем.
– То це таке він тобі розказує? – грайливо спитала Зукі у Джейн.
– Ми про це ніколи не говоримо, навіть у найінтимніші моменти, – ґречно відказала Джейн. – Усе, про що він колись зізнавався на рахунок цього, було те, що їй треба робити це раз на тиждень, бо почне розкидатися всім.
– Полтергейст, – вдоволено сказала Зукі. – Полтерфрау.
– Отож, – сказала Джейн, не вбачаючи в цьому ніякого гумору, – ти маєш рацію. Вона – невимовно жахлива жінка. Така педантична, така пихата, така нацистка. А Рей, бідна душа, – єдиний, хто того не бачить.
– От цікаво, чи вона щось здогадується, – кинула Александра.
– А вона й не хоче здогадуватись, – сказала Джейн, натискуючи на це припущення так, щоб останнє слово просичало. – Якби здогадувалась, то довелось би щось робити з цим.
– Наприклад, дати йому волю, – докинула Зукі.
– Але тоді нам би всім довелось якось справлятися з ним, – сказала Александра, уявляючи собі
Німецька печеня, маринована кілька днів в оцті й вині яловичина.
