круглі й посаджені доволі близько одне від одного. Зукі моторно рухалася посеред гармидеру своєї кухні: все звалене в купу, раковина заляпана, а попід нею – запах злиднів, що тягнеться крізь усі іствікські покоління, що проживали тут і залишили свої латки в тих сторіччях, коли ще старі, обтесані вручну будинки на кшталт цього не вважалися милими. Однією рукою Зукі дістала з полички шафки банку «Плантерс бір натс», страх цукристих, а другою – з прогумованої решітки на раковині – маленьку тарілочку з візерунком «пейслі» й латунними обідками, щоб висипати їх на неї. Хрустячи коробками, вона висипала на тарілку гірку крекерів, довкола шматка сиру гауда в червоній шкірці й паштету з супермаркету, ще й досі загорнутого в обгортку фольги з намальованим усміхненим гусаком. Сама таріль була грубо зліплена з коричнюватої глини, пофарбованої й обробленої так, щоб нагадувати краба. Рак. Александра боялась його й бачила його емблему всюди в природі – у гронах чорниць серед занедбаних місцин біля скель і боліт, у винограді, що зріє в просілій, прогнилій альтанці біля її кухонних вікон, у мурахах, що зводять конічні гранульовані гірки у тріщинах її асфальтованої алеї, у всіх сліпих і непереборних множинностях.
– Тобі як завжди? – спитала Зукі, злегка ніжно, бо Александра, ніби набагато старша за свій вік жінка, зітхнувши, вклала своє тіло в єдину гостинну западину на цій кухні – старе, синє м’яке крісло, аж надто недолуге, щоб тримати його деінде; на швах із нього вилазила набивка, а на кутах його підлікотників, там, де об нього терлося багато зап’ясть, лишилися здорові сірі плями.
– Гадаю, усе ще час для тоніка, – вирішила Александра, бо прохолода, що прийшла кілька днів тому разом зі зливою, ще й досі не минула. – Як у тебе з запасами горілки?
Хтось колись розповів їй, ніби горілка не лише не повнить, а й не подразнює шлунок, як джин. Бо ж подразнення, як фізичне, так і психологічне, є джерелом раку. На нього хворіють ті, хто лишається відкритими до самої його ідеї; усе, що для цього потрібно, – це щоб сказилася одна-єдина клітина. Природа завжди вичікує, пантрує, коли ти втратиш віру, щоб зробити свій фатальний стібок.
Зукі всміхнулася, вже ширше.
– Я ж знала, що ти прийдеш.
Показала новісіньку пляшку «Гордонз» із відрубаною головою кабана, що вирячався помаранчевим оком, прикусивши червоний язик між зубами й закрученим іклом. Александра всміхнулась, побачивши це дружнє чудовисько.
– Побільше тоніка, будь лаааска. Калорії!
Пляшка тоніка засичала в руках Зукі, ніби сварячись. Може, ракові клітини більше нагадують бульбашки вуглекислого газу, що просочуються в потік крові, подумала Александра. Втім, годі про це.
– А де Джейн? – спитала вона.
– Сказала, що прийде трохи пізніше. Готується до концерту в унітаристів.
– З тим гидким Неффом, – сказала Александра.
– З тим гидким Неффом, – повторила Зукі, злизуючи
