ж похмурому й зосередженому тоні. Александра асоціювала ті темні ноти з темними бровами Джейн і з тією палючою настирливістю в її голосі, що негайно ж вимагала відповіді, створення формули, яка б допомогла розібратися з життям, приборкати його секрети, а не дрифтувати, як оце Александра, вірячи, ніби цей секрет є повсюдний, такий собі елемент без запаху, що витає в повітрі й живить птахів і бур’яни.
Зукі ж не мала нічого такого, що можна було б назвати артистичним талантом, зате обожнювала соціальне життя, а скрутні обставини, що настали після розлучення, змусили її стати дописувачкою місцевої щотижневої газети «Іствікський вісник». Коли вона обходила своїм пружним кроком Док-стрит вздовж і впоперек, дослухаючись до пліток і обговорюючи статки магазинів, яскраві фігурки Александри у вітрині «Гавкучого лиса» чи плакат у вітрині вірменського магазину будівельних матеріалів з оголошенням про камерний концерт в унітаристській церкві з приміткою «Джейн Смарт, віолончель» викликали в неї той же трепет, що й мерехтіння скляної гальки в піску або блискучий четвертак, знайдений на брудному тротуарі, – це було ніби уривок якогось шифру, закопаний серед мотлоху щоденних обов’язків, проблиск комунікації між внутрішнім та зовнішнім світом. Вона любила своїх двох подруг, а вони – її. Сьогодні, набравши звіт з учорашніх зборів Комітету засідателів у міській раді (нудьга: ті ж самі малоземельні вдови, що благають про зменшення податків) і Комітету з планування (кворум не зібрався: Гербі Прінц був на Бермудах), Зукі не могла дочекатися, коли до неї зайдуть випити Александра із Джейн. Зазвичай вони збиралися по четвергах, удома в когось із них. Зукі жила в центрі міста, що було зручно для її роботи, однак її будинок – по суті мініатюрна двоповерхова хатинка 1760 року в такому собі покрученому провулку за Оук, під назвою Гемлок-лейн – багато в чому поступався тому просторому фермерському угіддю – шість кімнат, тридцять акрів, машина-універсал, спортивна машина, джип, чотири собаки, – яке колись належало їм з Монті. Та подруги приносили радість, певну оману, що все добре, або ж перерву на чари; зазвичай для своїх посиденьок вони обирали якусь дивну й барвисту одіж. Александра ввійшла в перській шалі, прошитій золотими нитками, зігнувшись біля бічних дверей на кухню; в руках у неї були, ніби гантелі чи скривавлені речові докази, дві банки її гострого томатного соусу, присмаченого базиліком.
Відьми розцілували одна одну в щоки.
– Тримай, золотце, знаю, тобі більше до вподоби щось сухе й горіхове, але, – сказала Александра з тим тремтячим контральто, що бринить глибоко в горлі, начеб російська жінка каже «бело».
Зукі взяла гостинці у свої, тонші за Александрині, руки; їхні тильні сторони були поцятковані пунктиром вицвілого ластовиння.
– Цьогоріч з якогось дива помідори повалили, як якась чума, – провадила Александра. – Я вже закатала десь із сотню банок, а вчора, коли стемніло, вийшла на город і закричала: «Хрін вам,
