вітер з очерету! Сило-мило планітниця, зоря з шеремету! Зловлю, скручу, в штандарах сховаю! Обману, дістану, в катрагу запхаю! Іди геть за гору, в чужу обору! Забери з собою лиху личину! Шусь у нірку! Шусь у нірку! Щоб тобі звідти не вибратись! Нехай тебе огненний бугало спалить! Нехай тебе вечір на коні копитом притопче! Один володарний, два дрібних, три – весь світ, чотири – дві пари, сім – межа всім, скільки б їх не було… Очисти чоло!».
Стомлена Ликера Бунька шарахнулась, ніби після важкої роботи, сіла на лавці біля кітеля, розклала худі ноги – стручкуваті, у вузлах жил, руки впали у поділ і застигли там двома випорпаними на грядці коренями. Холодні очі її, як блюдця криги, розтоплювались і тепліли, ніби озера після довгої зими. Сухі чорні губи, зшиті у смужку закляттям і зціпленням, розпрямлялися й повніли. Кофтина втекла з-під хмари й знову починала яскравіти. Ворожка оживала на очах, немов після нальоту тяжкої болячки.
– Ух!.. Страшну силу ви мені сюди притягли!.. – поскаржилась хлопцям, неначе вони були винні. – Уночі вивезу, кину в яр за млином… Нехай лисиці хвостами розметуть!..
– Кітель?.. – сполошився дбайливий лейтенант. – Ми не віддамо!..
– Та ні!.. Нащо він мені?.. Чорну силу, яку зв’язала вузлом!.. – заспокоїла ощадливого опера.
– Що це за сила така, що вас злякала?.. – мовби під протокол озвався допитувач Артем. – Опишіть нам, не підкованим…
– А знаєте, я з нею вже зустрічалась, – ожила Баба Яга, встала, стріпнула поділ, немовби щойно квасолю лущила. – Голька Середа приносила штани порізані… Ну… Голька Середа, глуха, як дуплява верба… Коло греблі сидить. Не знаєте?.. У неї чоловік крамницю тримав. «Сад-город» називалась… Підкинули йому потяті штани. Так-о на криницю… Уже через тиждень пішов на той світ. А Голька прибігла після похорону: подивись, каже, що це значить… Нагадалась!..
– Коли це було? – сотав з неї корисну інформацію Нагорняк.
– Десь так… Дайте пригадати!.. Після Спаса… На початку осені, – прихильно, як благодійниця, яка обдарувала нерозумних дітей, поглянула на них суха дубова дошка у платті й кофтині. – Та я вже не могла помогти… Тут-о помогла. Нехай той чоловік, який вас прислав, не хвилюється… Йому нічого не загрожує. Ну… Хіба що може захворіти. Коли в голову багато візьме… Або трохи постраждає…
– Хто це?.. Чи що це?.. Такі діла витворяє?.. – прокурорський слідчий крутився навколо здобичі й не міг її винюхати.
– Там чотири руки. Чорні… Темні… Одна ножицями крає, – зазирнула кудись у себе, як у глечик з довгою шиєю, стара ворожка. – Другий розносить…
– І що?.. Це може вбити?.. – не повірив у такий розклад Михайло Чорний. – Убити може?..
– Людина бере собі в душу… м’яку й незахищену… й починає переживати, – пояснила механізм дії напусту й химороди Ликера Бунька. – Пускає усередину лихого, який точить сили… П’є кров та збиває з пуття. Робить помилки, зашпортується… Мічена й проклята людина сама себе згинає й зі
