спиняє бурхливий політ ріки на кам’яних порогах, туди під гору, де ховались перші козацькі застави, виїхали на Вільховецький шлях, яким, кажуть, молодий Хміль ходив на Волощину. Аж ось і горбатий лишай посеред зораного поля – купа дерев відьминого хутора. Тут вона, Ликера Бунька, світом мутить, долі сплутує й на людей порчу насилає. Баба Яга, худа і чорна, як дубова дошка, у запраному сірому платті і червоній кофтині, замашна й невтомна, ніби й не було на горбу десятків зо сім літ, простоволоса, ходила попід грушею, тицяла у гілки довгою тичиною з прив’язаною на кінці пластиковою пляшкою без дна. Тиць, круть – груша відпала у самолов. І складала плоди обачними рухами в чималенький ящик, який навіть чолов’язі загартованому перенести важко, бо може пупець урвати.
– Бачиш, не літає, – стиха мовив вибалушеному напарнику Артем Нагорняк. – Захопи речовий доказ…
Подвір’я у баби було покошене, доглянуте, хатка гляділа на хлопців синіми вікнами, мовби питалась, поки стара не бачить: а чого це ви, непотрібні й безобразні, не кликані сюди приперлись?.. Город прибраний, доглянутий, тільки червоніли бурячинням кілька рядків столових буряків – їх можна копати перед самим снігом, та де-не-де стирчало поодиноке кукурудзиння, може, у тому який знак, щоб урожай був нарік – не збирати все, поки не припреться гусеничний трактор орати. Тракторист з поля заскочить та за півлітра зоре, незважаючи на темний авторитет господарки. Під хлівом, за плетеною з рудої лози стіною, буцнувся колесом у порожню собачу буду мотоцикл з коляскою МТ-10 болотного кольору. На криниці з повного відра скапувала вода – цяп-цяп, пий мене…
– Шановна!.. Чи тут проживає громадянка Ликера Бунька?.. – гукнув у сад під грушу Артем. – Добридень!..
Баба відкрутила чергову грушу, як електролампочку, потримала тичку над головою, придивляючись до прибульців, з прикрістю щось пробурмотіла й прошелестіла розтоптаними домашніми капцями до воріт.
– А ви знаєте, що значить Бунька?.. – стала за п’ять метрів і вороже затріщала, як суха дошка, неначе ось зараз ударить їх тією довгою тичиною по плечах та й пожене назад у долину.
– Нам сказали, що це вас так звуть, – промимрив на той сухий тріск невпевнений Артем. – Ликера Бунька…
– Дурний вас піп хрестив!.. – без вихилясів, не вдаючись до алегорій, поставила їм діагноз відьма й кинула, не дивлячись, куди впаде, самолов для груш. – Бунька – це по старовинному… піхва. Хто як почує – дурна, лунка, глибока, порожня… Стара!.. Ану повторіть!.. Кого ви шукаєте?..
– Ми не ми!.. – закрутились, заскімлили, ніби перед стратою, обмануті хлопці. – Нас так скерували!.. До Ликери…
– Буньки?.. – продовжила замість них лиха баба, блискаючи їдкими очима. – Ну то ви її знайшли!.. Бо Бунька – це ще й глечик з вузьким горлом. Мені таке більше подобається… Зразу злилася, а тепер – змирилася. Народ скаже, як зав’яже. І нічого не поміняєш… А взагалі-то мене звати Ликера Семенівна Ставницька, я з древнього польського роду. Це щоб
