з його уст, молодий слідчий.
– Значить, твої діла не такі погані, – скривив чорного вуса засланий лейтенант. – А мені хоч кіло самогонки та й у петлю!.. З тим кітелем… Сказав, що три дні мені строку!.. А потім почне подяки виписувати…
– Чого його так цей кітель заїв?.. – виставив поперед себе потятий френч Артем. – Бач, я теж попався, як дурний горобець!.. І прокурор услід ручкою помахав…
– Не знаю, чого заїв, але в нас уже всі голови попригинали. Тішаться… Миколу Івановича всі люблять, аж у носі крутить!.. Ото зараз будуть кістки перемивати!..
– А навіщо говорив?.. Міг би язика прикусити!.. Поки не розберемось, – упізнав нарваного полковника Ковтуна прокурорський фізіономіст.
– Та він ще… З порога почав… наліво й направо… по батькові всіх називати!.. – хмикнув лейтенант. – Без оглядки на морду лиця… Обіцяв до заду пришити погони…
– Може, це хтось із ваших?.. Нагострив лижі на його місце?.. Хто там у нього в заступниках ходить?.. – припустив найлегший варіант мобілізований на дурне діло Артем.
– У заступниках підполковник Лагоза. Ніякий дядько… Але в тому нема сенсу. Нас скоро порозганяють. Наберуть нових за конкурсом… І назвуть поліцією. Навіщо комусь різати старий кітель?.. І підкидати полковнику, в якого й так нема майбутнього? – аж стомився від довгої тиради завжди мовчазний напарник.
– Так-так-так… Цікаво, – протягнув слідчий і мовив поза плечі: – Мар’яно, у тебе нема часом мішка для сміття?..
Секретарка вмить зникла у дверях і десь звідти, з приймальні, гигикнула, неначе її полоскотали за вухом: ото проказа, за всім стежить, усе встигає помітити й почути, відфільтрувати й доповісти Олексієві.
– Подаруночок від Ковтуна?.. Нема куди сховати?.. А ти прив’яжи дві палиці навхрест і носи над собою!.. – порадила, не висовуючись, гарпія.
– Я тебе щось спитав!.. – не піддався на той насміх Нагорняк.
– Є!.. Ось візьми!.. – вискочила на коридор відретушована й готова до подвигів Мар’яна. – Для себе берегла… Бо в того… папери… плодяться, як миші. Не встигаю збирати!..
Артем мовчки взяв целофан, увіпхав усередину потятий кітель, скрутив і кинув Михайлові, мовляв, носи, твоє, фірмове, добро, а воно йому сто років у базарний день не потрібне.
– Пішли, тут і так нема що ловити, мундир сам про себе багато не розкаже, – буркнув напарникові й поскакав донизу мармуровими сходами.
– І куди ми з ним підемо? – розгублено потупцював за ним друг.
– Лікувати… грижу полковникові, – спинився біля побитого часом «опеля» – пепелаца з гравіцапою, як він називав авто, прокурорський слідчий. – Може, у вашій реформі й увесь смисл?.. Старе порізати й на сміття?.. Тепер ти, полковнику, нуль без палички!.. І форма твоя нуль. І влада твоя пройшла… І життя твоє перекреслене… В пусту!..
– Так усе просто?.. – не дотягував
