багаторічна рослина з родини лілійних. Дуже отруйна. В Україні поширені три її види. Використовується в медицині та ветеринарії. У Давній Греції і Стародавньому Римі дуже цінувалася чемериця біла – як лікувальний засіб.
Чемерник – багаторічна рослина з родини жовтецевих. Навіть у пісні про ту горілку співається: «Будем пити медгорілку, а потому чемерівку».
Чемерва – малеча.
Чемериці об’ївся (вислів) – одуріти. (Коли я, бувало, дратувався, мій друг, поет Михайло Чхан, насмішкувато, але незлобиво тоді бурчав: «Чемерисе, ти що – чемериці об’ївся?»)
Крім того, ще є:
Чемерівці – селище міського типу Хмельницької області, розташоване на річці Іванчику (притока Дністра). Вперше згадується за 1565 рік. Центр Чемеровецького району. Існувало ще якесь місто під назвою Чемериси, десь неподалік Бару (тепер Вінницька область) – за іншими даними – село. Його разом з Баром захопив – після відступу звідти татар – польський король Ян Собеський – про що й повідомляє Самовидець у своєму літописі під роком 1674.
Микола Фененко у своїй вельми цікавій і багатій книзі «Земля говорить» («Веселка», Київ, 1969 р.) пише, що «на Поділлі, у Вінницькій області сотню років існувало село Чемериси Волоські. Незрозуміла назва Чемериси, ще й Волоські! Сіл з подібними назвами в Україні кілька.
Десь у XVI–XVII століттях чемерисами називалися найманці з татар (а може, таке плем’я татарське було), що служили польським магнатам. Поступово вони вихрещувались, родичалися з українським населенням, ставали звичайними хліборобами». Як і більшість стародавніх населених пунктів України, село Чемериси Волоські після Другої світової війни було перейменоване більшовиками, здається, на Журавлівку (добре, що хоч не в Карломарксівку чи Ленінське).
У «Літописі руському» (Київ, видавництво «Дніпро», 1989 рік, переклад Леоніда Махновця) під роком 1149 записано:
«…і тоді рушили вони полками своїми до Луцька, і, пішовши, стали коло (города) Чемерина на (річці) Оличі».
Сьогодні це село Чемерин Ківерцівського району Волинської області.
Варто додати, що більшість вище згадуваних слів з коренем «чемер» записані на заході України, ближче до Гуцульщини та Угорщини, де й було вперше зафіксовано загадкового (але з малої літери) чемериса, котрий чомусь не любив дівочок. (Тільки не плутати цього чемериса з черемисом, бо черемисами в давнину називали марійців, і звідтоді поруч з прізвищем Чемерис існує його побратим Черемис, що постародавньому означає марієць. Черемисів згадує вже «Повість врем’яних літ» (Київ, «Радянський письменник», 1990, переклад В. Яременка):
«…а по Оці-річці, де впадає в Волгу, свою мову має мурома, і черемиси – свою мову, і мордва свою мову…
…А це інші народи, що дань дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемись, мордва, пермь, печера, ям, литва, зимігола, корсь, норома, либці свою мову мають…»
Звідтоді – після почутого сімейного переказу про далекого мого предка козака Чемериса, – я й шукаю на Запорозькій Січі Чемерисів – якщо
