Лише моя бабуся Зінька, якось напружуючи пам’ять, згадала: «Були Шаруни, а хто вони такі – вже й не тямлю». – «А де ж вони ділися, бабусю?» – «Як де – вимерли». – «Усі?» – «Еге ж, усі, вся їхня родина. Хата стояла пусткою, завалилась, а тепер од них і сліду не лишилося. А берег так і зостався – Шарунів». Збираючись купатися, ми заздалегідь домовлялися: на Шарунів берег.
Був берег Лозів, у якому жив мій товариш Владик Лоза, було Юрківське (там якийсь Юрко жив ще бозна-коли, чи не в минулому сторіччі). Два виходи Хоролу звалися Млинами – Старий млин і Новий млин (Новий млин на березі ще я пам’ятаю). Діти казали: йдемо купатися до Старого млина. Або – до Нового. Є ще Білогубівський берег (навпроти, але на другому березі село Білогуби) і т. д. Великий пастівник за мостом звався Богівцями, там споконвіку паслася людська (на відміну від колгоспної) череда.
Добре пам’ятаю Стеценків берег (там жив мій найближчий друг у роки дитинства Микола Стеценко), Хоменків берег – ясно, що Хоменки там жили, з хлопцями його багатодітного сімейства я теж дружив. Їх було так багато, що, пригадую, вони спали і на печі покотом, і в хаті на долівці – теж покотом, на чолі з батьком-матір’ю, і ледве вміщувалися. Глава того сімейства був дуже працьовитим (не тільки в смислі збільшення потомства), в колгоспі зранку дотемна гнув спину, але жили вони бідно і голодно. Проте були веселими і дружними, і в них у дворі на високій яворині – предмет моїх заздрощів – скільки себе пам’ятаю, жили лелеки і теж мали щоліта повне гніздо лелечат. Остання дитина в них народилися 1 травня 1950 року, хлопчика було названо Григорієм, але через два місяці немовля померло, і Хоменчиха більше не народжувала дітей – вік уже був не той.
Ще був берег Сисане озеро (за моєї пам’яті воно вже заросло), берег Ляшеве (не знаю, чому так звалося), Мартинів (мені добре знайомий) берег, Демидів.
Були ще так звані копані – протічки в очереті шириною метрів з десять. Були копань Царинська, Куликівська копань, Перша копань, Розсоха та інші. Найвідоміше озеро на острові, оточеному Хоролом, звалося Бульбою (воно й було у формі бульби), синіло в лататті Воликове озеро, були ще Солонці, Павлова толока і просто – луки й толоки, береги й бережки, озера й озеречка, плеса й протічки.
Отож село, поділивши Хорол на береги-бережечки, кути й протоки та копані, за роки й забуло, як і звати річку – річка, та й усе. І лише в п’ятдесятих роках біля мосту раптом поставили табличку з голубими літерами: «р. Хорол».
Варто зазначити, що заїчинський термін «берег» не завжди означав сухий берег. За роки люди – ті, хто там жив, – протоптували в очереті стежки до води, це й звалося часто «берегом», твердих берегів було лише кілька. А біля мосту були плеса, повні маківок (білих лілій) і глечиків (жовтих лілій), там ми любили купатися.
То був наш центральний «пляж».
Хорол не кожну пору року був видимий з-за очеретів, як буває видима ріка – плавні його ховали од світу білого. Зате по весні
