йому швидкий – о восьмій ранку – кінець).
Десь аж за двадцять кілометрів од райцентру візник таки знайшов загублену прокурором планшетку «з дуже важливими бомагами». Повертаючись назад, гнав коней, боячись, аби прокурор з поквапу не застрелився. Коли вручив горероззяві знахідку, прокурор на радощах (а він уже, як сам зізнавався, готовий був стрілятися, аби не потрапити в лапи енкаведистів) зняв з руки годинника – о, це тоді велика була рідкість, а для безгрошівного колгоспника і взагалі! – і дав візнику… Кілька днів про це тільки й говорило наше село. Особливо заздрили візнику ми, діти, – годинника на дурничку відхопив! Яке багатство, ледь чи не царське!
Цією ж дорогою у село привозили й кіно. Возили його – у ті повоєнні роки, – із Семенівки волами – від села й до села. Коли черга підходила до Заїчинець – у нас наставало свято. А черга підходила двічі на місяць. Село, в якому «відкрутили» кіно, перевозило – своїм возом із своїми волами, – кіно в сусіднє село. До нас доставляли його з Василівки двоє флегматичних волів, що тягли віз із двома кіномеханіками, ящиками з плівками, проекційним апаратом та бензиновим двигунчиком – електрики тоді в селах не було, проекційний апарат приводив у рух двигунчик – він крутив динамо-машину, а вона вже виробляла необхідний для проекції струм. Тож доки тривав кіносеанс, під клубом (якщо влітку) чи в будці (якщо взимку) – торохтів двигунчик і так лунко, що його навіть чути було в клубі.
Кіно в ті часи було чи не найбільшою радістю в селі, хоча крутили, в основному, або довоєнні фільми, або здебільшого трофейні, взяті радянською армією в німців в якості трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарілі, ще німі стрічки – текст писався в кадрі, а герої тільки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Німі фільми крутили безплатно – влітку на білій стіні крамниці в центрі села, а глядачі сиділи на траві. Але такі дурнички – хоч і німе кіно, але ж за так! – траплялися рідко. Розваг у селі не було ніяких. Глушина, наче край світу. І коли з’являлося кіно – то було для нас подією з подій! Всі сходились до клубу, як на свято – першими бігли діти, потім ішли дядьки й тітки, старі й геть малі. Всі вбиралися в краще – хто що мав, жінки напиналися барвистими хустками, лузаючи насіння, натовпами з усіх вуличок сходились до клубу, тримаючи в жменях зіжмакані рублі – тодішня стандартна плата. «Кіно приїхало, кіно!..» тільки й чулося в селі. Клубом слугувала довга-довга хата, схожа на сарай, реквізована, буцімто, ще під час колективізації в місцевого дяка, якого, щоб не жалкував за своєю хатою, відправили на Колиму. Кіно прибувало десь по обіді, і ми, діти, крутилися біля хати-сараю, званого клубом, до самого вечора.
По-перше, всіляких блискучих штучок в кіномеханіків надивишся, навіть руками потримаєшся за «движок», а по-друге, стільки цікавого наслухаєшся від бувалих у бувальцях кіномеханіків! Ми любили у них бути напохваті – щось їм подати, води принести, по черзі крутили ручку движка,
