місцях додаючи від себе різні вигадки) тим, хто ще ні разу не був у Семенівці і не бачив «справжнього паровоза».
Ходив я малим у райцентр не один раз, тож вивчив кожен метр дороги. А як треба було з’явитися в Семенівці рановранці, то з села виходиш опівночі і йдеш, здригаючись від кожного шерхоту в кущах край дороги. Казали, що до війни і частково в роки війни там водилися вовки, а ще раніше – в громадянську – справжнісінькі розбійники. Не йдеш, а летиш з переляку в пітьмі, і душу солодко страх бентежить, а раптом – вовки? А раптом – розбійники? З-під паніванівської гребельки вилізуть, га? А коли на тебе в Паніванівці чи й у Веселому Подолі погавкає з-за тину якийсь сонний бровко чи сірко, то й гавкоту радий – все ж не самотній в пітьмі страшної ночі, жива істота поруч. І все одно цікаво йти вночі аж цілих двадцять два кілометри, через два чужі, німі в темряві ночі села…
Цією дорогою з райцентру в село їздила пошта і різне начальство. А найбільше – уповноважені. Світ тоді – по війні, – тримався на уповноважених, різноманітних і різнорангових представниках, посланцях, перевіряючих тощо. І було ж їх та було! Одного вирядять з села, а на обрії вже інший, ще грізніший, за ним ще… ще… ще… І кожного в колгоспі чекали з острахом, і кожного треба було добряче – від пуза! – нагодувати, напоїти (особливо напоїти!), обласкати (щоб гарно про колгосп доповів у районі) медом, салом, курми, фруктами, самогоном і п’яненького, але ситого й умиротвореного (а з’являвся в селі гроза-грозою-не підступишся!) за рахунок колгоспу відвезти в Семенівку.
У селі, пам’ятаю, довго згадували, як десь по війні в Заїчинці раптом – як грім серед ясного неба, як мороз влітку! – наскочив сам – САМ! – районний прокурор! До того Бог милував, а тут така птаха! Великого зросту, дебелий, в галіфе й рипучих чоботях, у гімнастерці й портупеї, кобура з наганом і через плече – планшетка. О, та планшетка, неймовірна заздрість заїчинських хлопчиків! Пласка шкіряна сумка з прозорим віконечком для карти, що її ми бачили в кіно – здебільшого таке багатство носили командири, а після війни – районне начальство. На прокуророві була військова шапка і білий кожух, підперезаний жовтим – неймовірне багатство для хлопчаків! – скрипучим ременем! Ой, нагнав прокурор страху на колгоспне та сільське начальство, дуже вже занудливо-прискіпливо до всього чіплявся, всім і вся погрожував показати якусь незнану нам, дітям, «кузькину мать», певно, дуже страшну, бо наше начальство перед ним ледь чи не на вухах ходило. Але все, слава богу, закінчилося благополучно – адже й грізний прокурор, як виявилося, любив добру чарку і таку ж добру закуску – на халяву. Не знаю, що вже перевіряв прокурор у селі, але назад його – ледь теплого від самогонки – відправили пізно ввечері саньми – діло було взимку. Повіз його візник Кузьма (в селі він возив голову колгоспу, йому й довірили прокурора). Під вечір добре приморозило, тож «дорогого» гостя з райцентру поверх його власного кожуха закутушкали ще й у місцевий,
