Кохання останнього магната. Френсіс Скотт Фіцджеральд

      – А ви б написали таке у вашій власній книжці, містере Бокслі?

      – Що? Звісно, ні!

      – Вважали б це надто дешевим.

      – В кіно інші засади, – сказав Бокслі ухильно.

      – А ви в кіно ходите?

      – Ні. Майже ніколи.

      – А чи не тому, що люди там завжди б’ються і падають у колодязі?

      – Авжеж… а ще корчать страшні гримаси та виголошують неприродні й неправдоподібні діалоги.

      – Облишмо на хвилину діалоги, – сказав Стар. – Само собою, ваші куди вишуканіші за ті, що їх здатні породити, як ви висловилися, борзописці… саме тому ми вас сюди і запросили. Та уявімо собі дещо інше, поза поганими діалогами та гасанням по колодязях. Скажіть, у вашому кабінеті є грубка, яка запалюється сірниками?

      – Здається, є, – сказав Бокслі насторожено, – та я нею не користуюся.

      – Припустімо, що ви сидите в своєму кабінеті. Ви цілий день з кимось билися або щось писали, і тепер надто втомилися, щоб далі битися чи писати. От і сидите собі, втупившись у порожнечу… нудитесь, як всі ми, часом буває. Аж тут у кімнату заходить гарненька стенографістка, яку ви вже бачили до того, і ви спостерігаєте за нею… знічев’я. Вона вас не помічає, хоча ви зовсім поруч. Знімає чорні рукавички, відкриває сумочку й вивалює її вміст на стіл… – Стар піднявся, жбурнувши кільце з ключами на письмовий стіл. – У неї всього-на-всього два дайми[64] та один нікель[65]… та картонна коробка сірників. Вона залишає нікель на столі, а дайми кладе в сумочку, підносить чорні рукавички до грубки, відкриває дверцята й кидає рукавички всередину. В коробці лише один сірник, і дівчина, опустившись на коліна, збирається запалити вогонь. І раптом ви відчуваєте, що з вікна дуже тягне… і саме тут дзвонить телефон. Дівчина знімає слухавку, говорить «алло!», слухає і кидає у відповідь: «В житті не мала чорних рукавичок». Вішає слухавку, знову стає на коліна і як тільки чиркає сірником, ви несподівано оглядаєтеся довкола й помічаєте, що в кімнаті є ще один чоловік, який спостерігає за кожним рухом дівчини…

      Стар замовк. Він підібрав ключі, сховав їх у кишеню.

      – Продовжуйте, – мовив Бокслі посміхаючись. – Що було далі?

      – Не знаю, – відповів Стар. – Я просто малював вам кіно.

      Бокслі відчував, що його підштовхують визнати свою неправоту.

      – Це просто мелодрама, – буркнув він.

      – Не обов’язково, – зауважив Стар. – Та як би там не було, ніхто взагалі не носився, як навіжений, не промовляв дешеві діалоги, не корчив дурних гримас. Був лише один поганий рядок, та такий письменник, як ви, запросто міг би його поліпшити. Та все ж ви були зацікавлені.

      – А для чого ж нікель? – запитав уникливо Бокслі.

      – Не знаю, – знизав плечима Стар. І раптом розсміявся. – Ах, так, нікель[66] – то на кіно.