Джо, – почав Стар. – Послухай, на попередньому перегляді двоє поремствували, що півкартини у Моргана була розстебнута ширінька… певна річ, вони перебільшують, та навіть якщо це три – чотири метри… ні, цих двох нам не відшукати, та я хочу, щоб стрічку крутили й крутили, поки ти не виявиш ці метри. Посади в кінозал купу народу – хто-небудь та й засіче.
Tout passe – L’art robuste
Seul a l’eternite.[62]
– А ще тут принц з Данії, – сказала Кетрін Дулан. – Він дуже привабливий, – підмивало її чомусь додати, – як для свого немалого зросту.
– Дякую, – відповів Стар. – Дякую вам, Кетрін. Я зворушений тим, що в ваших очах залишаюся найпривабливішим з тих, хто зростом не вийшов. Хай високого гостя поки поводять по зйомках, а йому передайте, що о першій ми з ним обідаємо разом.
– І на вас чекає містер Бокслі, закопилив губи, як справжній британець.
– Я приділю йому десять хвилин. – І коли вона вже виходила, запитав: – Робі не телефонував?
– Ні.
– Зателефонуйте на комутатор і, якщо від нього щось було, подзвоніть йому і запитайте наступне. Запитайте ось про що: чи не чув він ім’я тієї жінки вчора ввечері. Будь-якої з тих жінок. Або що-небудь, аби їх можна було розшукати.
– Ще щось?
– Ні, але скажіть йому, що це важливо, поки він не забув. Хто вони? Я маю на увазі, що вони за люди… запитайте і це в нього. Я маю на увазі, чи вони…
Вона строчила його слова в блокноті, не піднімаючи голови; зачекала, доки він продовжить.
– Гм… чи вони… не сумнівні особи? Чи не акторки? А-а, не має значення… пропустіть це. Спитайте лише, чи він знає, як їх знайти.
Поліцейський, Мелоун, не знав нічого. Так, були дві дамочки, і він їх швиденько витурив зі студії. Ще б пак! Одна з них була невдоволена. Котра? Одна з них. У них була машина, шеві,[63] він ще хотів записати номер. То була… гарненька, яка дратувалася? Одна з них.
Котра з них – він нічого такого не помітив. Навіть на студії вже встигли забути Мінну. За якихось три роки. От і все.
Епізод 8
Містера Джорджа Бокслі Стар зустрів посмішкою. Доброю батьківською посмішкою, яку він розвинув шляхом заміни синівської посмішки тих часів, коли молодою людиною вибився на високі посади. Спершу то була посмішка пошани до своїх старших, та потому, як його власні рішення скоро заступили їхні, ця посмішка призначалася для того, щоб вони цього не відчували, аж врешті-решт, виникла ця, теперішня люб’язна посмішка, часом дещо поспішна та втомлена, та неодмінно адресована всякому, хто протягом останньої години не накликав на свою голову його гніву. Чи всякому, кого він не збирався відкрито та брутально образити.
У відповідь містер Бокслі навіть не посміхнувся. Та й зайшов він з виглядом, неначе його сюди затягнули силоміць, хоча, само собою, ніхто його й пальцем не торкнувся. Він став перед кріслом, і знову склалося враження, буцімто два невидимих конвойника
Shevvi (просторіччя) – шевроле.
