по нерівній бруківці, як по розпеченому залізу. А до всього, ще й тривожно роззирався довкола.
Втім, його містечко, що мало назву Поморяни, о цій вечірній порі виглядало таким же, як і завжди. Тобто, безлюдним, сповненим пахощами ближньої розлогої річки і голосами собак, які перегукувались між собою. Над містом височів замок Сененських.[19] Зграбний і похмурий, він прилягав до міського валу, чи то підтримуючи його, чи то сам за нього тримаючись.
Ігнацій Цибульський прямував до свого млина, який сьогодні стояв без роботи. Була неділя, перша після Івана[20] і робітники розбрелися хто по хатах, хто по шинках.
Однак, млин не пустував… Крізь щілини було помітно, що хтось всередині запалив світло. Ігнацій підійшов до дверей і, вкотре озирнувшись довкола, легенько постукав. Посеред широкого плеса Золотої Липи, річки, що протікала через Поморяни, скинувся чималий окунь. Від цього власник млина нервово сіпнувся і тривожно глянув на широкі водяні кола, що залишила по собі риба.
Двері млина відчинились до половини. З-поза них злодійкувато визирнув худорлявий чоловік у темному одязі. Він все ще міцно тримався дверей, мовби готуючись будь-якої миті рішуче їх зачинити.
– Впусти мене, Казимире, – наказав Ігнацій.
Чоловік у чорному одязі ширше прочинив двері і відступив убік, пропускаючи господаря. Цибульський, опинившись всередині, обвів поглядом добре знайоме йому приміщення. Це були звичайні сіни з низькою стелею, що провадили далі до жорен. Тут пані Цибульська марно боролася з порохом. Він і далі товстим шаром вкривав зачовгану підлогу, дві лавки та стіл, грубо збитий з неотесаних дощок. Втім, цього разу на столі та лавках стояли досить незвичні предмети, яких мельники, зазвичай, не тримали. Це були скляні колби, заповнені кольоровими рідинами, невеликі діжки, з яких сочився важкий сморід, а найголовніше – посеред сіней стояв невідомий апарат, оповитий численними рурками, що рясно зміїлися довкола нього. Під цим устаткуванням пломенів пальник, нагріваючи пузату сталеву колбу, всередині якої щось люто шипіло.
– Ти вчасно, – хриплим голосом сказав Казимир, зачиняючи за ним двері.
Після цього він опустив велику дверну колоду й кілька разів перевірив, чи надійно та лягла на скоби.
Ігнацій між тим зауважив, що поряд з колбами та іншим алхімічним начинням багато порожніх пляшок з-під вина, а сам Казимир дещо непевно стоїть на ногах. «Байдуже, – подумав Цибульський, – якщо цей дивак справді зробить те, що мені обіцяв, то хай зіп’ється хоч до Delirium tremens[21]».
Він зустрів Казимира декілька тижнів тому. Той спочатку найнявся допомагати його робітниам у млині. Робочих рук не вистачало, і Цибульський надто його не розпитував, хто він і звідки. Казимир тільки розповів, що був колись спудеєм, а потім подався найманцем у Лівонію, де кілька років воював на боці військ Радзивілла.[22] Згодом, коли найманцям почали платити менше, ніж обіцяли, вирішив повертатися спочатку на Волинь, звідкіля був родом, а потім вирушив у Галіцію.
Казимир
Родина Сененських (герб Дембно) володіла замком у Поморянах від 1494 року приблизно, до 1620-го.
Свято Івана Купала за східним календарем припадає на 7 липня.
Delirium tremens (
«…на боці військ Радзивіла» – Миколай Радзвивіл Рудий (1512–1584) – великий гетьман литовський, учасник Лівонської війни.
