а тільки тривожно зазирнув у діжку, де застигла його рука.
– Що таке? – повторив Ігнацій, бачачи, що Казамир несподівано зблід, наче смерть.
– Це не порох, – вимовив урешті він.
– А що ж?
– Пісок.
– А де тоді порох?
Алхімік перевів погляд на свій апарат. Інша, така сама на вигляд діжка, була міцно закріплена над сталевою розпеченою колбою, що вже стугоніла від нагрівання. Саме в цій діжці був порох, а мав бути пісок!
– Рани Господні! – закричав Казимир і, вхопившись обома руками за діжку, спробував її зірвати.
– Бісів п’яниця! Ти з похмілля все переплутав! Сучий сину! – заверещав Цибульський.
Він спробував йому допомогти, але навіть удвох їм не вдалося зруйнувати цю конструкцію.
Врешті, Казимир покинув цю справу і метнувся до дверей.
– Ану стій, падлюко! – не тямлячи себе з люті, Ігнацій вхопив його за рукав.
– Дурню! Тікаймо звідси! – відповів той і спробував підняти дверну колоду, яку сам перед тим опустив і міцно насадив на скоби.
Колода вперто не піддавалась. Окрім того, власник млина заходився гамселити його кулаками по спині.
– Віддавай мої гроші! Віддавай усе, виродку!
Зрозумівши, що цим шляхом йому не вибратись, Казимир кинувся в інший бік, де були двері, що провадили до млинового колеса. Налігши на них усім тілом, чоловік зірвав їх разом із завісами, опинившись просто над плесом річки. Колесо нерухомо стояло праворуч від нього, позбавлене сьогодні свого щоденного рутинного обертання.
– Курва твоя мати! Бісове ти лайно! – почув Казимир за спиною хриплуватий голос Цибульського.
По цих словах, пролунав могутній вибух, ніби одночасно стрілили десяток гармат. Обидвоє чоловіків на мить здійнялися, наче птахи, вгору і, описавши в повітрі дугу, гепнулися в воду.
Відлуння вдалині ще довго гуляло довколишніми пагорбами та лісами, а над Золотою Липою простягався сірий смердючий дим. То там, то там пропливали уламки млина, між якими злякано сновигала всіляка річкова живність.
Казимир першим вистромив голову з води і судомно вдихнув повітря. Потім виплюнув з рота добрячий пучок водоростей і вдихнув ще раз. Горе-алхімік потроху почав приходити до тями і, щойно світ перед його очима розвиднівся, почав озиратися довкола себе.
Млин від вибуху добряче просів, а в стіні його утворилася чимала діра, всередині якої палахкотіло полум’я. Колесо також похилилося, однак вціліло.
Неподалік від Казимира пропливло людське тіло повернуте догори спиною, через що не видно було обличчя, але одяг воно мало такий самий, як мав Ігнацій Цибульський. Алхімік підплив до нього і потягнув убік берега. Щойно відчувши під ногами дно, Казимир підняв голову потопельника над водою, аби той, якщо ще був живий, міг дихати. Цибульский захрипів, забулькотів і, широко розкривши пельку, випустив з нутра не менше гарнця води.[23]
– Ти
