біля низького ветхого будиночка й схилилася на парканець. Опустила руку, погладила тугу голівку півонії.
– Заснула? А завтра розцвітеш на сонці.
Почула, як стукотить серце, як у груди закрадаються ревнощі і попелять зневіру, і залишають тільки те, чого спалити не можна.
«Я ж люблю його! Чуєш, квітко, прокинься і поглянь на моє кохання. Я люблю!»
Віра зайшлася від щасливого сміху, – бездомний пес сумно поплентався вгору вулицею, – закинула голову обличчям до неба, наче дощу просила в нього, щоб пригасив її спрагу.
«Ти пам’ятаєш, небо, лукаве небо? Тоді ти ясніло і насміхалося над моїми мріями, а зараз хмаришся, бо я перемогла тебе. Не сердься на мене за те, що я сильніша від весни: вона кохає тебе, впивається твоїм теплом, п’є росу і в’яне. Сильніша я од вітру, бо він гуляє з тобою і гине стомлений. А я люблю навіки! Моє бажання таке міцне, що приведе коханого до мене десятьма тисячами стежок. Чуєш, захмарене небо?»
Віра заплющила очі і, як колись у дитинстві, лічила три рази по тридцять ще й три, лічила до десятого мільйона, і серце теж вело свою незбагненну лічбу.
Розтулила повіки, небо відбивало вогні міста, підморгувало до дівчини. Хто ж це дивиться на неї? Повернулася. Біля телеграфного стовпа стояла людина. Силует поворухнувся. Віра тихо зойкнула. Злякано дивилася на чорне, як смола, кучеряве волосся, побачила знайомі очі, впізнала і все ще трималася за штахети парканця, притискаючись до них.
– Чому ви пішли самі? – Мирон узяв її за плечі, вона тремтіла і була німою. – Я вийшов слідом за вами. Скажіть, що трапилось? Ви такі бліді…
– Я… я сп’яніла…
Мирон нахилився до Віри, і вона чекала. А коли побачила в його очах невимовний жаль, мабуть, до себе самого і зрозуміла той жаль, сказала:
– Ви хочете мене ще побачити?
– Хочу… Мушу вас побачити…
– Я прийду. Сюди, на це місце. Післязавтра вранці. В неділю.
Надійшов трамвай. Віра не подала руки, ступила крок, другий і побігла не оглядаючись.
Мирон дивився вслід за трамваєм і думав, чи не вдруге його доля – подібна і не така – зустрічається йому тут, на вузькій вулиці замарстинівського передмістя?
III
Шинкарук повертався з Коломиї пішки через Сакатурські правці. Смалило сонце, тополі чахли над берегом, висихав Прут у своєму жолобі, тулився до ріні, але й вона не була холодною, і Прут задихався від спеки.
Не чекав на чайку – вона бовваніла на тому боці; навхрест складені жердини сохли і тріскали, давно не зволожувані; скинув черевики і, підкачавши штани, пішов убрід.
– Жабі по око, – сказав уголос і сам не чув, що сказав; кляв гостре каміння, яке лізло в підошви, і не пам’ятав своїх прокльонів. Думками він тепер був не тут. – Добре, що хоч Віра у Львові, – прошепотів, а самому хотілося кричати отут, серед пустинного зарінку: – Що робиться, звідки йде зло?!
Та ніхто його не почув би – ні ті, що вірять богам земним, ні ті, що небесним, та й боги
