в тому боці, де Коломия, почулися глухі вибухи. Густо – один за одним. Богдан підвівся, вибіг на леваду. Що це? На небосхилі висіли білі м’ячики дивних хмаринок. Вони з’являлися густими зграйками то в одному, то в іншому місці і розпливалися в повітрі.
A-а, летунські вправи…
Але до струмка вже не повертався. Перейшов сіножать і подався стежкою додому.
Ще здалека почув голос батька. З кимсь розмовляв у хаті.
Богдан зупинився біля кущика бузку неподалік од вікна. Чий це голос?
– А я не прийшов вас перепрошувати, – впізнав Опришків густий баритон. – Тільки ото за Пушкаря тоді, немов спросоння… Та ви, вчителю, таки трохи мене здивували.
– У нас з вами ніколи не було зовсім однакових поглядів. Проте якщо подумати, ми завжди змагалися за одне: щоб краще люди жили на землі. І коли я поділився з вами своїми сумнівами, то це ще не означає…
– Су-умніви! Ви, інтеліґенти, надто багато сумніваєтесь. Не привезли мануфактури в кооператив – за Польщею банно, не доплатили колгоспникові за роботу – погана влада, брата вашого скривдили – давай іншу. А я люблю радянську владу, як добрий господар землю, хоч вона між пшеницею і будяка часом сплодить. Бо вірю, чуєте, вірю в справедливість нашого ладу!
– Щодо загальної справедливості, себто доцільності соціалізму, я не маю ніяких застережень. Та що тут говорити. Самі бачимо… Але мій брат – комуніст. І не один він такий. Буду відвертим перед вами. Це злочин…
Скрипнуло крісло.
– Ну, знаєте… – прошипів Опришко. – За такі розмови…
Не докінчив. Вийшов з хати, грюкнувши дверима. Богдан одсахнувся від парканця. За хвилину почувся мамин плач.
– Ти що наробив, чоловіче, що наробив? Таж він погубить нас усіх!
Богдан ще дихав пахощами землі, з душі ще не спливло зачарування красою світу – і раптом… Та що це таке? Батько не вірив у Бога і втаїв це перед ним, батько нe вірить… А стрийко Михайло, виходить, не помер? Його… що з ним зробили? Навіщо батько обманював удруге? «Опришко погубить нас усіх». Хто погубить? Радянська влада, в яку він повірив, як колись у Бога?
Богдан утікав геть від хати. Він боявся, що буде плакати, кричати, образить тата.
Блукав цілий день по царинах. Повертався додому з серцем, затроюдженим зневірою. Тепер він не мав чого покласти в душу. Любов до рідної землі… До України. Не радянської. А якої? Якої іншої України?
Застав у хаті незрозуміле сум’яття. Вчителька Марта Яківна збирала гамузом свої речі у валізку, плакала, прощалася.
– Що сталося? – спитав тривожно Богдан.
– Війна з німцями, – відповів зажурений батько.
Богдан здригнувся. Білі м’ячики хмарок на небі… Боляче вдарилось у мозок жахне, він скрикнув, здавлюючи ридання:
– А Віра, Вірочка?
Мати згорбилась над столом, обхопивши голову руками. Батько лаштувався в дорогу. Він поїде разом
