не одна дружина здавлено хлипала всю ніч на грудях сонного чоловіка.
Та мобілізації не було, і це дивувало людей. Газети приходили до Загайпілля реґулярно, в них щодня повідомлялося про успішні бої, про збиті літаки і полонених німців.
Партприкріплений Скакунов поїхав до Коломиї таки в перший день війни і не повертався, а Опришко чекав його і чорнішав з кожною годиною. Ніс ще більше витягнувся, Андрій щоранку приходив до сільської ради і запалими очима дивився на Івана Ковбанюка.
– Що це робиться, Іване?
Голова сільської Ради нічого не міг відповісти Опришкові: він також чекав розпорядження з райкому партії. Його блідувате марне обличчя почало останнім часом наливатися здоров’ям, а тепер зжовкло, як після перепою.
Бували в Опришка хвилини, коли він з жахом відчував, як до його мозку приходять зовсім чужі думки і палять, шпигають зневірою:
«Як це так? Виграти громадянську війну, а через двадцять років хитнутися від першого удару? Що сталося?…»
Та це були секунди сумнівів. Опришко йшов тоді між люди, кричав на тих, хто впадав у безнадію, підозріливо вглядався в Пушкареві очі, намагаючись вловити в них вогник зрадницької втіхи. Пушкар заклопотано поглядав на голову колгоспу і запитував про наряд на роботу, бо війна, мовляв, війною, а хліб треба буде збирати – жнива на носі. Нічого не міг прочитати Опришко на непроникливому обличчі свого бригадира, як і не знав, що вечорами виходить Пушкар у поле, пробує на зуб воскове зерно, гладить молоді листочки на вербових прутиках на межі – їх повтикав крадькома ще ранньою весною, – а тоді в його горлі клекоче злобний сміх, і він здіймає вгору кулаки: «Чекай, жеброто… Прутик деревцем стане. Два ряди головатих верб, мов жовніри на варті. Вішати вас буду на тих вербах! Щоб і внуки сотому заказували переступати межу!»
Іван поїхав до Коломиї, а повернувшись, зайшов прямо до Опришка. Є вже наказ евакуювати установи, відступ триває. Треба збиратися в дорогу.
– Втікати?! – скрикнув Андрій. Він дотепер сидів згорблений за столом і ніби й не слухав Івана. – Від кого? Від своїх людей я, Опришко, втікати буду?
– Не втікати, а відступати. Кутузов теж відступав колись.
– Кутузов… Царська армія, генерали, запроданці! А ми, ми?
– Ви завжди були засліплені, Андрію. Тому не можете нічого бачити далі свого носа. І через те вам до паніки близько. А істериків і панікерів розстрілюють у воєнний час. Зрозуміло?
Опришко охолов. Важко сперся ліктями на стіл і прошелестів зшерхлими губами:
– Не буду відступати. Армія – інша справа. Є різні маневри, відступи й наступи. А я тут залишусь. Думай як хочеш. – Підвів очі, вони налились уперше світлом. – Ліси у нас, Іване, глибокі, слава Богу. Опришкувати буду! Жодного німака в село не пущу. – Він прояснів злою циганською посмішкою і колючим поглядом штрикнув Івана, мов двома розчепіреними пальцями межи очі. – Сина візьму, Павла Циганчука, тебе, партизанку створимо, гімназистику переляканий!
– Мені
