милий! – пробурмотів патер Браун. – Адже він лежить мертвий, в бороді й окулярах!
Раптом він обернувся до Дівайна:
– Ось за що можна вхопитися, якщо хочете! Чому у нього дві бороди?
І він квапливо, як завжди, ніяково вийшов із кімнати. Дівайн, котрого тепер з’їдала цікавість, пішов за священиком у сад.
– Зараз я ще не можу вам нічого сказати, – застеріг патер Браун. – Не впевнений і не знаю, як бути. Заходьте до мене завтра, і, може, я вам усе розповім. Можливо, все вляжеться у мене в голові. Ви чули гамір?
– Це автомобіль, – відповів Дівайн.
– Автомобіль Джона Бенкса, – уточнив священик. – Мабуть, він дуже швидко їздить?
– У будь-якому разі, він так думає, – відказав Дівайн, посміхаючись.
– Сьогодні він буде їхати швидко і поїде далеко, – зауважив патер Браун.
– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився його співрозмовник.
– Хочу сказати, що він не повернеться, – зронив священик. – З моїх слів йому стало ясно, що я щось знаю. Джон Бенкс поїхав, а разом із ним – смарагди й усі коштовності.
Наступного дня Дівайн застав патера Брауна, коли той сумно, але мирно прошкував туди і сюди перед рядом вуликів.
– Я заговорюю бджіл, – пояснив він. – Бачте, хтось має заговорювати бджіл, «співаючих зодчих цих дахів золотих».[4] Який рядок! – І він додав уривчасто: – Його б засмутило, якщо б бджоли залишилися без нагляду.
– Гадаю, його б засмутило, якби на людей не звертали жодної уваги, коли вони всім роєм гудуть від цікавості, – буркнув молодик. – Ви мали рацію, Бенкс поїхав, прихопивши коштовності. Але не уявляю собі, як ви здогадалися і про що взагалі можна було здогадатися.
Священик доброзичливо примружився на вулики і сказав:
– Буває часом, що спотикаєшся об щось, а в цій справі зі самого початку був камінь спотикання. Мене спантеличило, що в Бічвуд-гаусі застрелили бідного Бернарда. Адже навіть коли Майкл був професійним злочинцем, для нього було питанням честі, навіть справою принципу нікого не вбивати. Мені здалося неймовірним, щоб тепер, коли став майже святим, він учинив гріх, який зневажав грішником. Над усім іншим я ламав голову до самого кінця. Нічого не міг збагнути, крім одного – все це неправда. Потім, із деяким запізненням, мене осінило, коли побачив бороду й окуляри і згадав, що злодій з’явився з іншою бородою і в інших окулярах. Певна річ, у нього могли бути запасні, проте щонайменше дивно, що він не надягнув ні старі окуляри, ні стару бороду, які були ще в хорошому стані. Правда, не виключено, що вийшов без них і йому довелося діставати новий реквізит, але це малоймовірно. Ніщо не змушувало його їхати з Бенксі. Якщо справді намірявся грабувати, то легко міг вмістити це причандалля в кишені. До того ж бороди не ростуть на деревах. Йому було б нелегко швидко все це роздобути. Словом, чим більше я міркував про це, тим більше відчував: щось тут нечисто з цією новенькою бородою. І
Вільям Шекспір. «Генріх V», акт 1, сцена 2.
