тільки не існування привидів.
– Врешті-решт, – не став заперечувати патер Браун, – привиди – це лише об’яви. Ви, здається, казали, що привиди роду існують тільки задля дотримання пристойності…
Розсіяний погляд професора раптово зосередився, немов він вставив у своє око збільшувальне скло. Так дивився він на підозрілих медіумів. Не треба думати, однак, що священик був хоч трохи схожий на медіума, просто професора вразило, що його товариш подумав майже про те саме, про що міркував він сам.
– Об’яви… – пробурмотів він. – Як дивно, що ви сказали саме це. Чим більше дізнаюся, тим більше схильний вважати, що об’явами духів переймаються забагато. От якби придивилися до зникнення людей…
– Цілком згоден, – сказав патер Браун. – Адже в казках не так уже й багато розповідають про об’яви фей чи духів: пробудження Титанії або видіння Оберона при місячному світлі… Однак існує незліченна кількість легенд про людей, котрі зникли, їх викрали чарівники. Чи напали ви на слід Кілмені та Тома Рімера?[5]
– Мені цікаві звичайні сучасні люди – ті, про кого ми читаємо в пресі, – спростував цю думку Опеншоу. – Дивуйтесь, якщо хочете, – так, я захоплююся зникненням людей, і доволі давно. Чесно кажучи, не важко розкрити одурення, коли з’являються духи. А ось зникнення людини ніяк не можу пояснити природним чином. У часописах часто пишуть про людей, котрі зникли без сліду. Якщо б ви знали подробиці… Та що там, якраз нині я отримав ще одне підтвердження. Достойний літній місіонер надіслав мені дуже цікавого листа. Зараз він прийде до мене в контору… Чи не поснідаєте зі мною сьогодні? Я розповім вам, що з цього вийшло, вам одному.
– Дякую, зі задоволенням, – сором’язливо погодився священик. – Неодмінно прийду. Хіба що феї мене кудись затягнуть…
Вони розійшлися. Опеншоу завернув за ріг і пішов до себе в контору. Він орендував її неподалік, головним чином для того, щоб видавати «Нотатки», в яких друкувалися дуже сухі й об’єктивні статті про психологію та спіритизм. Його єдиний клерк сидів у першій кімнаті і підбирав якісь дані. Проходячи повз, професор спитав, чи не телефонував пан Прінґл. Не відриваючись від паперів, секретар відказав, що не дзвонив, і вчений пройшов до свого кабінету.
– До речі, Беррідже, – сказав він, не обертаючись, – якщо він прийде, пришліть його прямо до мене. Працюйте, працюйте. Дані потрібні мені до вечора. Коли піду, покладіть їх мені на стіл.
І господар увійшов до свого кабінету, міркуючи над проблемою, про яку нагадало йому ім’я Прінґла або, точніше, що це ім’я втілювало. Навіть найнеупередженіший агностик – все ж людина. Тому не виключено, що лист місіонера здавався йому настільки важливим, бо він підтверджував його власні гіпотези. Опустившись в глибоке м’яке крісло, навпроти якого висів портрет Монтеня,[6] професор узявся знову за лист преподобного Прінґла.
Ніхто краще за нього не розбирався в епістолярному
