думають і рідко у щось вірять. Якось він повернувся з інспекції і сказав, що з ним трапилася дивовижна штукенція. Пам’ятаю, ми сиділи в наметі, він тримав книгу в шкіряній палітурці, а потім поклав її на стіл, поруч із револьвером і старим арабським ятаганом (здається, дуже цінним і давнім). Він сказав, що книга належить одному чоловікові з пароплава, який він оглядав. Цей чоловік запевняв, що книгу не можна відкривати, інакше вас чорти вхоплять або щось таке. Вейлз, природно, посміявся над ним, назвав забобонним боягузом. Загалом, слово за словом, і той відкрив книгу. Але тут же впустив і рушив до борту…
– Хвилинку, – перебив гостя професор, котрий зробив у нотатнику дві-три позначки. – Спочатку скажіть: чи розповідав той чоловік, звідки у нього книга?
– Аякже, – цілком серйозно відповів Прінґл. – Якщо не помиляюся, він сказав, що везе її в Лондон власникові, такому собі Генкі, сходознавцю, котрий і попередив про небезпеку. Генкі – справжній учений і великий скептик, це і дивно. Але суть події багато простіша: людина відкрила книгу, переступила через борт і зникла.
Професор мовчав. Нарешті він спитав:
– Ви цьому вірите?
– Ще б пак! – гмикнув Прінґл. – Вірю з двох причин. По-перше, Вейлз був дурний, як пень, але в його розповіді є одна деталь, гідна поета. Він сказав, що той нещасний зник за бортом, але сплеску не було.
Господар кабінету знову заглибився в нотатки.
– А друга причина? – спитав він.
– Друга причина полягає в тому, – повідав преподобний Люк Прінґл, – що я це бачив на власні очі.
Він помовчав і продовжив свій ґрунтовну розповідь. У його промові не було й сліду тієї нетерплячки, яку виявляє божевільний або просто затята людина, намагаючись переконати співрозмовника.
– Отже, він поклав книгу на стіл поруч із ятаганом. Я стояв біля входу в намет, спиною до нього, і дивився в ліс. А той стояв біля столу і лаявся – мовляв, соромно в двадцятому столітті боятися якихось книг. «Якого біса! – обурився він. – Ось візьму і відкрию». Мені якось стало не затишно, і я сказав, що краще б повернути книжку як є доктору Генкі. Але він не міг впокоїтися: «А що тут поганого?» Я пояснив: «Як це що? Згадайте про пароплав». Він мовчав. Я гадав, що йому не було що сказати, і почав чіплятися до нього з чистого марнославства: «Як ви це поясните? Що там сталося?» А він мовчить і мовчить. Я обернувся, а його й немає. У наметі нікого не було. Розкрита книжка – на столі, палітуркою догори. Ятаган – на підлозі, а в полотні – діра, наче її проштрикнули мечем. Через дірку видно тільки ліс. Я підійшов, поглянув і мені здалося, що рослини чи то прим’яті, чи то поламані. З того часу я Вейлза не бачив і нічого про нього не чув. Книгу я з острахом узяв, закинув і повіз до Англії. Спершу думав віддати її доктору Генкі. Але тут я прочитав у газеті про ваші дослідження і вирішив прийти до вас. Кажуть, ви чоловік об’єктивний, вас не обдуриш…
Професор Опеншоу відклав олівець
