світлом місяця. Коли вони відійшли вбік, всі побачили маленьку сухорляву постать, яка лежала, вигнувшись ніби в останньому пориві. Фальшива червона борода стирчала вгору, глузливо вказуючи в небо, а місячне світло грало у великих бутафорських окулярах чоловіка, котрого назвали Сновидою.
– Який кінець… – бурмотів детектив Карвер. – Після всіх пригод його застрелили в приміському саду, мало не випадково, і хто? Біржовий маклер!
Маклер, звісно, ставився до своєї перемоги з більшою врочистістю, хоча і з певним неспокоєм.
– Нічого не вдієш… – промовив він, все ще важко дихаючи. – Мені дуже шкода. Він стріляв у мене.
– Певна річ, буде слідство, – похмуро зауважив Карвер. – Але вважаю, вам нема про що турбуватися. У пістолеті, що випав у нього з рук, бракує одного набою. Природно, він не міг стріляти після вас.
До цього часу вони знову зібралися в кімнаті, і детектив збирав свої папери, готуючись іти. Патер Браун стояв навпроти нього, дивлячись на стіл в похмурих роздумах. Потім він раптом заговорив:
– Пане Карвер, ви блискуче розплутали цю складну справа. Я, зізнатися, здогадувався про ваш фах, але не очікував, що ви так швидко все зв’яжете – бджіл, бороду, окуляри, і шифр і намисто, словом – усе.
– Завжди відчуваєш задоволення, коли доводиш справу до кінця, – зашарівся Карвер.
– Авжеж, – відгукнувся священик, все ще споглядаючи стіл. – Я просто в захваті. – І додав смиренно, майже злякано: – Заради справедливості варто додати, що я не вірю жодному слову.
Дівайн нахилився вперед, несподівано зацікавившись:
– Ви не вірите, що це злодій Сновида?
– Я знаю, що він злодій, але цього грабунку не скоював, – пояснив патер Браун. – Я знаю, що він не приходив ні сюди, ні в той великий особняк, щоб викрасти коштовності і померти. То де коштовності?
– Там, де вони зазвичай бувають у таких випадках, – відповів Карвер. – Він або сховав їх, або передав спільникові. Це пограбування скоєно не однією людиною. Звісно, мої люди обшукують сад…
– Може, так, – припустила пані Бенкс, – спільник украв намисто, коли він зазирав у вікно?
– А чому він зазирав у вікно? – спокійно поцікавився священик. – Навіщо йому знадобилося виказувати себе?
– Ну, а ви як вважаєте? – бадьоро зронив Джон.
– Я вважаю, – сказав патер Браун, – що йому зовсім і не треба було дивитися в це вікно.
– Тоді чому він це зробив? – не зрозумів Карвер. – Який сенс у таких голослівних твердженнях? Усе це розігрувалося на наших очах.
– На моїх очах розігрувалося багато речей, в які я не вірив, – відповів священик. – Як і на ваших – у театрі, наприклад.
– Патере Браун, – промовив Дівайн, і в голосі його почулася повага, – не розкажете, чому не вірите власним очам?
– Спробую, – м’яко погодився священик. – Ви знаєте, хто я такий і хто ми такі. Ми не дуже набридаємо вам. Намагаємося бути друзями всім
