– Він був одним із найгірших брехунів і негідників в мерзотні часи Вільгельма Оранського – навушник двох королів, вбивця двох дружин. Ось його батечко, сер Роберт, взірець чесності та добропорядності. Ось його син, сер Джеймс, один із найблагородніших якобістських мучеників і один із перших, хто пожертвував гроші на Церкву і на бідних. Чи зрозуміло тепер, що будинок Масґрейвів, його сила, честь, влада переходили від одного доблесного чоловіка до іншої через покоління, від діда до онука? Едуард I правив Англією чудово, Едуард III покрив Англію славою, і все ж слава ця виросла з тієї, першої, через безчестя і дурість Едуарда II, котрий плазував перед Гейвстоном і втік від Брюса. Повірте мені, пане Ґренбі, велич знатного будинку, велич самої історії – більше, ніж випадкові люди, котрі несуть її крізь століття. Спадщина наша переходила від батька до сина, так і буде надалі. Мого сина можете запевнити, що я не залишу свої гроші притулкові для бродячих кішок. Масґрейв буде успадковувати Масґрейв, поки стоїть світ.
– Авжеж, – задумливо сказав патер Браун, – розумію, що ви маєте на увазі.
– Будемо тільки раді, – сказав правник, – передати настільки приємне запевнення вашому синові.
– Атож, запевнення передати ви можете, – серйозно сказав господар. – Нехай не турбується, все відійде йому – і замок, і титул, і земля, і гроші. Є лиш один маленький і доволі особистий додаток. У жодному разі я не стану розмовляти з ним, поки живий.
Юрист дивився все так же шанобливо, але тепер вже й здивовано.
– Чому? Що ж таке він міг вчинити?
– Я приватна особа і джентльмен, – сказав Масґрейв, – так само, як і хранитель великого спадку. Син мій викинув щось настільки жахливе, що його не можна назвати не те що джентльменом, але й навіть людиною. Це – найгірший злочин у світі. Чи пам’ятаєте ви, що сказав Дуґлас, коли Мерміон, його гість, хотів потиснути йому руку?
– Аякже, – відповів патер Браун.
– Короні віддаю я замок мій від темних льохів аж до зубців на мурі, – процитував Масґрейв. – Рука ж Дуґласа належить лиш мені.
Баронет повернувся до іншої кімнати і провів в неї своїх добряче приголомшених відвідувачів.
– Сподіваюся, тут ви трошки відпочинете, – сказав він тим же рівним тоном. – Якщо не маєте, куди подітися, то буду щиро радий надати вам замок на цю ніч.
– Дякую вам, сер Джон, – сказав священик нудним голосом. – Гадаю, що ми краще підемо.
– Я зараз же накажу опустити міст, – сказав господар і через кілька хвилин брязкіт величезної, химерної споруди наповнив замок, немов скрип жорен.
Іржавий механізм спрацював цього разу чудово, і вони знову опинилися на трав’янистому березі по той бік рову.
Ґренбі раптом пробрало до кісток.
– Що ж за витівку утнув його синочок?! – заволав він.
Патер Браун не відповів. Але коли вони зупинилися неподалік, в селі під назвою Ґрейстоунз, де їх прихистив заїзд «Сім зірок», правник із великим
