із ним, так само прагнучи негайно перейти до суті справи, як і вчора, коли вразив гостей своїми одкровеннями.
– Якщо вас все ще цікавить мій син, – сказав він, виділивши останнє слово з крижаною байдужістю, – ви його навряд чи знайдете. Він тільки-но покинув країну. Між нами кажучи, я сказав би – втік із країни.
– Справді, – погодився патер Браун, серйозно дивлячись на баронета.
– Якісь люди з прізвищем Ґрунови намагалися дізнатися в мене, де він, – сказав сер Джон. – Я саме відправив телеграму, в якій повідомив, що йому можна писати в Ригу, до запитання. Але навіть тут вийшло непорозуміння. Вчора я зібрався на пошту і запізнився на п’ять хвилин. Ви довго тут пробудете? Сподіваюся, що ви завітаєте до мене ще раз?
Коли священик переказав юристу цю невелику бесіду, той був і здивований і спантеличений.
– Чому капітан утік? – спитав він. – Хто ці люди, котрі його розшукують? Хто ж такі ці Ґрунови?
– На перше запитання я вам навряд чи відповім, – сказав патер Браун. – Можливо, виплив якийсь його таємний гріх. Швидше за все вони його шантажують. На інше запитання, гадаю, відповісти просто. Ця страшна гладуха з жовтим волоссям – пані Ґрунова, а коротун – начебто її чоловік.
Наступного дня патер Браун увійшов до кімнати рано і кинув на ліжко свою чорну парасольку так, як пілігрим кидає патерицю. Виглядав він втомлено, під час його розслідувань це траплялося не рідко. Цього разу це була втома невдачі, але й утома успіху.
– Яка страшна історія!.. – сказав священик нудним голосом. – Треба було відразу здогадатися. Я мав здогадатися, ледь увійшовши і побачивши, що там стоїть.
– Що ж ви побачили? – нетерпляче поцікавився Ґренбі.
– Я побачив лише один обладунок, – відповів патер Браун.
Настала тиша. Юрист дивився на свого приятеля, а той озвався знову:
– Не далі як учора я мав намір сказати своїй племінниці, що тільки два типи чоловіків можуть сміятися, коли залишаться самі. Той, хто сміється сам, майже напевно або дуже поганий, або дуже хороший. Річ у тім, що він звіряє свій жарт або Богу, або нечистому. У будь-якому разі, у нього є внутрішнє життя. Цей чоловік, гадаю, звірявся дідькові. Йому було байдуже, чи почує його хто-небудь. Жарт самодостатній, якщо він досить низький.
– Про що ви патякаєте? – спитав Ґренбі. – Точніше, про кого? Про кого з них? Хто це дозволяє собі жартувати з його сатанинською Величністю?
Патер Браун подивився на нього і блідо посміхнувся.
– Ах, – сказав він, – в тому й жарт!..
Знову настала тиша, але цього разу вона була набагато насиченішою та важчою. Вона опустилася на них, немов сутінки, які щораз поступалися місцем темряві. Священик продовжував, стомлено знизивши голос і поклавши лікті на стіл:
– Я цікавився родом Масґрейвів. Це – відважна родина, і живуть вони довго, і навіть якщо тут
