повз.
– Бачите, – зауважив патер Браун, непомітно підморгуючи, – я аж ніяк не впевнений, що веселість Армстронґа справляла велике задоволення його ближнім. Ви кажете, що ніхто не міг убити такого гарного дідугана, та я в цьому не впевнений: ne nos inducas in tentationem.[3] Якби я вбив людину, – додав він, – то вже неодмінно якогось оптиміста, маю запевнити.
– Але чому? – здивувався Мертон. – Невже ви вважаєте, що людям не до душі весела вдача?
– Людям до душі, коли навколо них часто сміються, – пояснив священик, – але сумніваюся, що їм до душі, коли хтось завжди регоче. Безрадісні веселощі дуже нав’язливі.
На цьому розмова обірвалася, і якийсь час вони йшли мовчки, уздовж рейок, що обдуваються вітром, трав’янистим насипом, а коли дісталися до довгої тіні від будинку Армстронґа, патер Браун раптом сказав із таким виглядом, ніби хотів відкинути тривожну думку, а не висловити її всерйоз:
– Природно, що в пристрасті до алкоголю як такій немає ні хорошого, ні поганого. Але іноді мені мимоволі спадає на гадку, що людям на кшталт Армстронґа часом потрібен келих вина, щоб стати трохи сумнішим.
Начальник Мертона по службі, сивочолий нишпорка з неабиякими здібностями, стояв на трав’янистому схилі, чекаючи на слідчого, і балакав із Патриком Ройсом, чиї могутні плечі та скуйовджена борода височіли над його довбешкою. Це було тим більш помітне ще й тому, що Ройс мав звичку трохи горбити міцну спину і, коли вирушав у церковних чи домашніх справах, рухався вайлувато і неквапливо, немов віл, запряжений у прогулянковий екіпаж.
Побачивши священика, Ройс із невластивою йому привітністю підняв голову і відвів його на кілька кроків убік. А Мертон тим часом звернувся до старшого детектива не без шанобливості, але по-хлоп’ячому нетерпляче.
– Ну як, пане Ґілдер, чи далеко ви просунулися в розкритті цієї таємниці?
– Ніякої таємниці тут немає, – відгукнувся Ґілдер, сонно мружачись на граків, які сиділи поблизу.
– Ну, мені, принаймні, здається, що таємниця все ж є, – заперечив Мертон із усмішкою.
– Справа зовсім проста, мій хлопчику, – зронив старший слідчий, погладжуючи сиву гостру борідку. – Через три хвилини після того, як ви на прохання пана Ройса вирушили за священиком, вся історія стала ясна, як божий день. Ви знаєте одутлого лакея в чорних рукавичках, того самого, котрий сам спинив потяг?
– Звісно, знаю. Побачивши його, в мене мурашки по спині побігли.
– Отже, – промовив Ґілдер, – коли потяг зник із поля зору, цей чоловік також зник. От уже справді злочинець із холодним серцем! Утік тим потягом, який мав викликати поліцію, правда спритно?
– Отже, ви абсолютно впевнені, – зауважив молодший детектив, – що він справді вбив свого господаря?
– Атож, синку, абсолютно впевнений, – відповів Ґілдер сухо, – вже хоча б з тієї дріб’язкової
«І не введи нас у спокусу» («Господня молитва»).
