західного неба. Один бік проїзду творила глуха стіна – у цьому будинку містився старий зубожілий ресторан при театрі, в цю годину зачинений. По інший бік у пасаж у різних його кінцях виходили двоє дверей. Ні ті, ні інші не були звичайним службовим входом до театру. Це були особливі двері, для обраних виконавців, і тепер ними скористалися актор та акторка, котрі грали головні ролі в шекспірівській виставі. Такі персони люблять, коли у них є свій окремий вхід і вихід, аби приймати чи уникати відвідувачів.
Двоє чоловіків, про яких іде мова, без сумніву, можна було б зачислити до таких відвідувачів. Двері на початку пасажу були добре їм знайомі, й обидва розраховували, що вони зовсім не замкнені, бо підійшли до них кожен зі свого боку однаково спокійні й упевнені. Однак той, хто просувався з далекого кінця проїзду, крокував швидше, і заповітних дверей обоє досягли в одну й ту саму мить. Вони обмінялися чемними поклонами, трохи помовчали, і нарешті той, хто йшов швидше і, вочевидь, вирізнявся не таким терплячим характером, постукав.
У цьому, і в усьому іншому також, вони були повною протилежністю один одному, але про жодного не можна було сказати, що він у чомусь поступається іншому. Якщо згадати їхні особисті чесноти, обидва були вродливі, аж ніяк не бездарні і таки популярні. Якщо означити їхнє становище в суспільстві, то обидва перебували на вищому його щаблі. Але все в них – від слави і до зовнішності – було не до порівняння і зовсім несхоже.
Сер Вілсон Сеймур належав до числа тих поважних осіб, чия вага в суспільстві відома всім посвяченим. Чим глибше ви проникаєте в коло адвокатів, лікарів і тих, хто вирішує державні справи, і людей вільної професії, тим частіше зустрічаєте сера Вілсона Сеймура. Він – єдиний притомний чоловік у безлічі безглуздих комісій, які розробляють різноманітні проекти – від реформування Королівської академії наук до введення біметалізму для процвітання Британії. В усьому ж, що стосувалося мистецтва, могутність його не знала меж. Його становище було таким винятковим, що ніхто не міг збагнути, він іменитий аристократ, який протегує мистецтву, чи знаменитий художник, котрому протегують аристократи.
Але варто було побалакати з ним п’ять хвилин, і ви тямили, що, по суті, він наказував вам усе ваше життя.
Зовнішність у нього теж була видатна, звичайна, але виняткова. До його шовкового циліндра не міг би прискіпатися і найсуворіший знавець моди, проте цей капелюх був не такий, як у всіх, – дещо вищий, і ще додавав своєму власнику зросту. Високий і стрункий, він легко пригнувся, однак, зовсім не видавався кволим, навпаки. Сріблясто-сиве волосся не робило його дідуганом, він носив його довшим, ніж годиться, але від того не здавався жіночним, воно було хвилясте, але не накручене. Загострена борідка додавала йому мужності, як адміралам на похмурих портретах пензля Веласкеса, якими був обвішаний його будинок. Сірі рукавички більше віддавали блакиттю, а ціпок із срібною головкою був довшим за десятки інших, якими помахували і хизувалися в театрах і ресторанах.
Другий
