своїй ретельності не зможу впоратися з нею краще вас. Мені ще ніколи не траплялося звертатися в поліцію з проханням почати розшуки, пуститися навздогін за злочинцем. Але сьогодні прошу вас саме про це. Знайдіть цього чоловіка. Розшукайте його хоч на дні морському. Поставте на ноги всю поліцію. Навіть якщо вам доведеться ганятися за ним по всьому світу – знайдіть цю Швидку Руку. Він нам дуже потрібен.
Ґрінвуд розпачливо схопився за голову:
– Що ми про нього знаємо? Тільки те, що незнайомець швидкий на руку? Є у нього прикмети?
– На ньому був картатий шотландський плащ. І ще він сказав підлітку, що до ранку має бути в Единбурзі. Більше хлопчина нічого не знає. Мені здається, що поліції траплялося знаходити злочинців, про котрих було відомо ще менше.
– Ви берете цю справу так близько до серця, – здивовано помітив інспектор.
Священик спантеличено морщив чоло, немов і сам дивувався власній завзятості. Потім рішуче зронив:
– Здається, ви мене не зовсім розумієте. Життя кожної людини чогось варте. І ваше, і моє. Всі ми для чогось потрібні. Це є догмат, у який увірувати найважче.
Інспектор слухав уважно й явно дивувався.
– Богові є справа до нас. Чому – лише Йому відомо. Але тільки тому й існують поліціянти.
Правоохоронець так і не збагнув, з якого це дива Доля подбала про нього. А між тим патер Браун продовжував:
– У цьому сенсі закон справедливий. Якщо життя людини – не дрібниця, то й убивство – не дрібниця. Не можна дозволити, щоб творіння Боже, створене у великій таємниці, було у великій таємниці знищено. Однак, – це слово він вимовив із особливою рішучістю, – життя всіх людей рівноцінні винятково у вищому сенсі. А в земному житті вбивство значної людини часом не така вже й значна подія. Ось ви звикли розрізняти карні справи за їхньою важливістю. Наприклад, я, звичайнісінький, земний чоловічок, дізнаюся, що вбили не когось там, а прем’єр-міністра. Але що мені, звичайнісінькій, земній людині до глави уряду? Є він, немає його – яка різниця? Тому якщо сьогодні вколошкають прем’єр-міністра, перестріляють всіх політиків, невже ви думаєте, що завтра не буде кому зайняти їхні місця й оголосити, що «уряд чудово розуміє всю серйозність проблеми і докладно вивчає шляхи її вирішення»? Не вартісні вони люди, сильні світу цього. Майже всі, про кого день у день пишуть газети, – не вартісні люди.
Тут голос патера Брауна посуворішав, священик встав і стукнув по столу, що було зовсім не в його натурі:
– Але Реґлі – він дорого вартує! Таких людей мало, але ж вони могли б урятувати Англію. Похмурі, непохитні, вони – як дорожні покажчики на роздоріжжях історії. Якби ми подалися в тому напрямку, який вони вказують, то не скотилися б у трясовину крамарювання. Декан Свіфт, доктор Джонсон, Вільям Коббет[7] – кожен із них мав славу буркотуна і відлюдька, зате друзі в них були впевнені. І було від чого.
