він не був непитущим, я б його ще й скляночкою пригостив. Так мені й треба, не варто було ображати його релігію. Куди вам, балакунам, до цього відчайдуха! Ви б не наважилися підняти руку на того, хто зачепить вашу віру. Та нехай би вже лише віра – до неї вам байдуже, але ж ви і за пиво своє не заступились!
– Раз уже він назвав нас балакунами, отже, мир і спокій відновлені, – шепнув патер Браун інспектору. – А мусульманин метнув кинджал аж ніяк не за адресою. Йому б краще потрапити у проповідника тверезості. Адже це він заварив усю кашу.
Тим часом господар навів лад у кімнаті, відведеній для комівояжерів, і компанія стала перебиратися туди.
Офіціант знову наповнив склянки, поставив на тацю і пішов за гостями. Затримавшись біля шинквасу, патер Браун уважно оглянув усі склянки, що залишилися: з однієї преподобний Девід Прайс-Джонс пив злощасне молоко, інший пах віскі. Священик озирнувся і побачив, що два диваки, шалений англієць і шалений мусульманин, прощаються один із одним. Пан Реґлі тішився новим приятелем. Зловісний на вигляд мусульманин і далі був стриманий, але знаками дав зрозуміти, що на старигана не ображається. Здавалося, лихо всіх обминуло.
Потім патерові Брауну ще довелося згадати дружнє прощання колишніх супротивників. Сталося це наступного ранку, коли священик, котрому належалося йти на службу в тутешню церкву, спустився зі своєї кімнати і, прямуючи до виходу, зазирнув у довгу залу, оздоблену в химерному східному стилі. По залі розлився білястий ранковий серпанок, кожен предмет обстановки було видно з усією виразністю, і так само чітко було видно труп Джона Реґлі. Скуйовджений, скоцюрблений дідуган лежав у кутку, а з грудей його стирчав ніж із важким руків’ям.
У готелі ще спали. Намагаючись уникати галасу, патер Браун піднявся в кімнату інспектора Ґрінвуда, і скоро обидва приятелі мовчазно стояли біля трупа.
– Не будемо поспішати з висновками, – вимовив нарешті поліціянт, – але і заплющувати очі на очевидне також не можна. Треба ж: ще вчора я казав саме про такі злочини. Пам’ятаєте нашу вчорашню розмову?
– Так-так, певна річ, – неуважно кивнув священик.
– Я тоді мав на увазі, що вбивству, яке задумав релігійний фанатик, запобігти неможливо. Адже цей азіат, мабуть, вважає, що, якби йому на шибеницю, то й бути відразу в раю: він же заступився за честь пророка.
– Та ніби все й так. Ви правильно розсудили, що тільки у нашого приятеля-мусульманина був привід кинутися з ножем на старого джентльмена. Іншим воно начебто ні до чого. Але, мені здається… – патер Браун зам’явся, кругле обличчя його стало непроникним.
– Що таке?
– Ви, мабуть, здивуєтесь, але, мені здається, – задумливо протягнув священик, – мені здається, не так уже й важливо, хто вдарив небіжчика ножем.
– Я щось ніяк не можу допетрати? Це що – нова мораль? Або стара казуїстика? Невже єзуїти тепер потурають убивцям?
– Я ж не сказав, що нам немає діла до вбивці.
