сад, не входив?
– Чи входив він у сад? – задумливо повторив Браун. – Ні, аж ніяк.
– А щоб йому! – вигукнув Сімон. – Той чоловік або заходив у сад, або ні.
– Не зовсім, – відповів священик зі слабкою посмішкою. – Яке ваше наступне запитання, лікарю?
– Мені здається, ви нездужаєте, – роздратовано зауважив медик, – але я поставлю і наступне, даруйте. Яким чином зумів Брейн вийти з саду?
– А він не виходив із саду, – сказав священик, усе ще виглядаючи у вікно.
– Ах, не вийшов!.. – вибухнув Сімон.
– Ну, цілком, – відповів священик.
Сімон затряс кулаками, як роблять французькі науковці, вичерпавши всі свої аргументи.
– Людина або виходить з саду, або ні! – закричав він.
– Не завжди, – сказав патер Браун.
Доктор Сімон нетерпляче піднявся.
– У мене немає часу на балачки! – гнівно вигукнув він. – Якщо ви не розумієте, що людина або по один бік паркану, або по іншій, то я не стану більше дошкуляти вам.
– Лікарю, – сказав священик дуже лагідно, – ми з вами завжди чудово ладнали. Хоча б по старій дружбі зачекайте, задайте ваше п’яте запитання.
Напружений Сімон присів на ослін біля дверей і зронив:
– Голова та тіло порізані якось дивно і, здається, вже після смерті.
– Авжеж, – відповів, стоячи нерухомо, священик. – Так і було. Вас хотіли ввести в оману, втім, цілком природно: ви ж і не засумнівалися, що перед вами голова і тіло однієї людини.
Та частка розуму, в якій виникають чудовиська, раптом буйно заворушилася в голові О’Браєна. Всі найхимерніші створення, породжені уявою людини, гуртом оточили його. Йому чувся голос того, хто давніший за стародавніх пращурів: «Бережися сатанинського саду, де росте дерево з подвійним плодом. Сторонися зловісного саду, де померла людина з двома головами». Давнє дзеркало ірландської душі затьмарили непрохані примари, але офранцужений розум зберігав пильність, і він стежив за дивним священиком не менше ретельно і насторожено, ніж усі інші.
Патер Браун нарешті обернувся до них і став навпроти вікна так, що його обличчя залишалося в глибокій тіні. Але і в цій тіні вони бачили, що воно – мертвотно-бліде. Проте він промовляв цілком розсудливо, ніби на землі і згадки не було про похмурі кельтські душі.
– Джентльмени, – сказав він, – у саду знайшли не якогось невідомого нам Беккера. І взагалі нікого стороннього там не було. Всупереч раціоналізму доктора Сімона, я стверджую, що Беккер перебував у саду лише частково. Ось дивіться! – вигукнув він, вказавши на таємниче важке тіло. – Цю людину ви ніколи в житті не бачили. А що скажете тепер?
Він швидко відсунув убік голову з жовтавою лисиною, а на її місце поклав голову з сивою гривою, що лежала поруч. І перед їхніми поглядами з’явився у всій завершеності, повноті і безсумнівності пан Джуліус К. Брейн.
– Убивця, – спокійно продовжував священик, – обезголовив свого
