місце. Мусульманин же, прихильник утримання, вважав за краще утриматися і від промов, від чого його гідність тільки виграла. Можна сказати, що мусульманство в його особі здобуло мовчазну перемогу: азіат куди більше був схожий на справжнього джентльмена, ніж англійці-комівояжери, і його аристократична стриманість починала їх дратувати. А коли пан Прайс-Джонс похвалив цю стриманість, вони і зовсім розлютилися.
– Скажіть мені, – репетував проповідник, роблячи широкий ораторський жест, – чому наш східний друг здатен подати нам, християнам, приклад справжнього християнського смирення? Чому навіть у негідному місці, де киплять ворожнеча і буйство, він демонструє взірець справжнього християнського милосердя, істинної чемності, реального благородства? Та тому, що хоча між нашими віровченнями й існують певні розбіжності, він приїхав із країв, де нечестиві рослини – хміль і виноградна лоза – ніколи не оскверняли…
І тут, у розпал сварки, з’явився найзавзятіший заводій у всій окрузі – червонопикий, сивочолий Джон Реґлі. Зсунувши старомодного циліндра на потилицю, потрясаючи ціпком, як кийком, він вторгся в бар, як військо на ворожу територію.
Джон Реґлі прославився, як дивак. Він належав до тієї плеяди диваків, котрі закидають редакції газет листами, але газети їх не друкують, і автори видають їх власним коштом у вигляді брошур, переповнених обуренням і помилками. Читачі зазвичай відправляють такі брошури прямісінько в кошик для паперів. Джон Реґлі сварився то з поміщиками-консерваторами, то з радикалами з муніципалітетів, терпіти не міг банкірів і вічно чіплявся до якості товарів у крамницях, або в барах при готелях. Але сварка його плекалася не на порожньому місці: життя і звичаї графства були знайомі йому до тонкощів, до того ж його вирізняла рідкісна спостережливість. Навіть пан Віллз, власник готелю, тримався з ним люб’язно, бо розумів, що джентльменам такі примхи можна вибачати. Ні, він не запобігав перед ним, як перед поважним балакуном Джуксом, від котрого все ж залежали його прибутки. Просто він намагався не перечити старому буркотуну, бо боявся його гострого язика.
Побачивши Джона Реґлі, господар висунувся з-за стійки і вкрадливо спитав:
– Вам, пане, як зазвичай?
– Звісно, – пирхнув пан Реґлі і ляснув циліндром об стійку. – Інше пійло в цьому закладі і слова доброго не варте. Часом мені здається, що якщо в Англії й залишилося щось англійське, то це хіба що шеррі-бренді. Воно хоч вишнею пахне. А де ви нині знайдете пиво, яке пахне хмелем? Або сидр із запахом яблук? Або вино, яке хоч трохи нагадує виноград? У всіх шинках поять чортзна-чим. В іншій країні через такі шахрайства давно б сталася революція. А я вже знаю, як нас дурять. Дайте час – і я викрию всіх цих шахраїв. Люд аж зойкне. Я доб’юся, щоб нас перестали труїти кепським вином, і тоді…
Обачність, яку преподобний Девід Прайс-Джонс цінував понад усе, знову дала збій. Він необачно надумав схилити пана Реґлі на свій бік, перейшовши
