що мені нікуди йти, крім як до неї. Ночувати самому в палаці було б неприємно, а від самої думки про зустріч з якою-небудь пихатою особою я здригався, а тому, бажаючи дізнатися, як живе й що думає та жінка, струшуючи з себе сніг, урешті-решт попрямував до неї. Дорогою ніяковів, покусуючи нігті, але все-таки вирішив: «Хай буде, що буде, може, в такий вечір вона забуде про свій колишній гнів?» І от я побачив, як світильник під стіною освітлює кімнату слабким світлом, теплий домашній одяг гріється на високій підставці, всі завіси підняті, ніби вона сподівалася мого приходу саме сьогоднішньої ночі. «Я так і знав!» – самовпевнено подумав я, але, на жаль, самої жінки вдома не застав. Мене зустріли тільки служниці, від яких я довідався, що їхня господиня ще ввечері поїхала до батьків.
З того дня, як ми розійшлися, вона, на жаль, замкнулася вдома, не присилала мені ні любовних віршів, ні листів хоч з якимсь натяком, тож я, пригнічений цим, подумав, що, може, вона бурхливо ревнувала навмисне, щоб остаточно зі мною розірвати стосунки. Щоправда, я не мав жодних доказів цього і поки мучився сумнівами, згадав про одяг, який вона залишила мені, пошитий вправніше, ніж колись, з майже ідеальними відтінками барв і кроєм, а тому відразу збагнув, що покинута жінка постійно думала про мене.
«Мабуть, все-таки вона не готова зі мною остаточно розлучитися», – подумав я і спробував то сяк, то так відновити наші стосунки. Жінка не відверталася від мене, не ховалася, щоб я розпачливо її шукав, а сміливо заявляла: «Я не збираюсь, як досі, більше терпіти. Знову зустрічатимусь з вами, якщо виправитесь і станете розсудливішим». Однак, вважаючи, що вона все ж колись передумає, я нічого не обіцяв і далі не полишав думки, щоб її провчити. Жінка тужила, плакала і зрештою померла. Тільки тоді я зрозумів, що так жартувати не можна.
І от тепер я знаю, що саме на таку жінку можна покластися в усьому. Вона була мені порадницею не тільки у дрібних й великих справах, але також могла змагатися у фарбуванні тканин із самою дівою Тацута[43] й не поступатися у шитті Небесній Ткалі[44]».
Згадуючи покійну, Сама-но камі гірко зітхнув, а То-но цюдзьо підбадьорив:
«Однак відкладімо набік майстерність твоєї Небесної Ткалі й звернімо увагу на вічну нерозлучність небесної пари. Звичайно, парча твоєї діви Тацути справді не має собі рівних. Але ж весняні квіти й осіннє листя дерев зникнуть, не привабивши до себе людських очей, розтануть, мов роса, якщо не ляжуть на них барви відповідної пори року. Ось чому так важко знайти в цьому світі обдаровану жінку, яка назавжди припала б до серця».
«Майже в той самий час, – провадив далі Сама-но камі, – я навідувався до ще однієї жінки. Вона, здавалось, була кращої вдачі, ніж перша, мала тонку, чутливу душу: складала вірші, вправно писала, чудово грала на кото, тобто славилася всім, що робила й говорила. А оскільки була гарна собою, то я, постійно зупиняючись у тієї норовистої, іноді потай відвідував і другу так часто, що не на жарт прихилився до неї. Коли ж та, перша, померла, то що я мав робити? Не залишалося нічого іншого, як сумувати. Після того як я став частіше бувати у другої, то
Богиня осені як втілення гори Тацута, славної красою осіннього листя, покровителька ткацтва.
