миті стати героями. Він дозволив собі відітхнути й прибрав руки з грудей. Одяг пристав йому до тіла, наче друга шкіра. Фумеро та його прихвосні відходили. Фермін уявив їхні постаті, що зникають у темряві трюму, й полегшено всміхнувся. Може, вони шукали не його. Може, це була звичайна перевірка.
Аж тут кроки зупинилися. Запала могильна тиша, і протягом якоїсь хвилі єдине, що Фермін чув, – це власне серцебиття. Потім – ледве чутне шарудіння і тупотіння чогось крихітного й легкого, що бігало по віку скрині, лише за кілька сантиметрів від Фермінового обличчя. Він пізнав слабкий кисло-солодкий запах. Його товариш у дорозі, пацючок, нюшив крізь щілину, вочевидь, відчувши запах свого друга. Фермін хотів було вже шикнути на нього, щоб відігнати, коли в трюмі пролунав оглушливий вибух.
Куля великого калібру рознесла гризуна на шматки й пробила акуратний отвір у віку скрині, сантиметрів п’ять від Фермінового обличчя. Кров крізь щілину скрапнула йому на губи. Відтак Фермін відчув, як залоскотало в правій нозі й, поглянувши, виявив, що куля ледь-ледь не зачепила його ногу, розірвавши холошу, перш ніж пробити в дошці другий, вихідний, отвір. Промінчик імлистого світла перетнув темряву криївки, повторюючи траєкторію кулі. Фермін почув, як кроки повертаються й зупиняються просто біля його схованки. Фумеро присів навпочіпки перед скринею. Фермін побачив зблиск його очей крізь невеличкий прозір, що лишався між накривкою і бортом скрині.
– Як завжди, обираєш собі друзів із самих низів, еге ж? Шкода, що ти не чув вереску свого товариша Амансіо, коли він розповідав, де нам тебе знайти. По кабелю на кожному яйці – і навіть герої щебечуть, мов солов’ї.
Зустрівшись із цими очима й пригадавши все, що знав про них, Фермін відчув, що вся та дрібка мужності, яку йому вдалося зібрати в цій труні з рушницями і яка не вийшла з нього разом із потом, вилилася від жаху сечею.
– Фу, від тебе тхне гірше, ніж від твого волохатого дружка, – мугикнув Фумеро. – Гадаю, тобі не завадить скупнутися.
Фермін почув кроки й галас людей, які відсували ящики й розкидали речі по трюму. Поки це відбувалося, Фумеро не рухався ані на сантиметр зі свого місця. Його очі, немов очі змії перед пташиним гніздом, терпляче свердлили темні нутрощі скрині. Невдовзі Фермін відчув сильний удар по ящику. Спершу він подумав, що поліціянти хочуть розбити його сховок, але, побачивши кінці цвяхів, які повиступали по краях, усвідомив, що вони прибивають віко. Наступної секунди ті кілька мізерних міліметрів прозіра між накривкою і бортом скрині зникли. Його поховали у власній схованці.
Відтак Фермін зрозумів, що скриня почала рухатися поштовхами і що, підкорюючись наказам Фумеро, частина екіпажу судна спустилася до трюму. Уявити все інше було неважко. Кільканадцять чоловіків підважили скриню, і він почув, як брезентові паски труться об дошки, охоплюючи їх. Потім почувся брязкіт ланцюгів, і Фермін відчув раптовий ривок: ящик підіймали краном нагору.
