змогу померти, лишивши позаду себе кілька таємниць, – заперечив Фермін.
– Забагато таємниць приводять людину передчасно до могили.
Фермін здивовано звів брови.
– Хто це сказав? Сократ? Чи я?
– Ні. Цього разу це сказав лише кілька секунд тому Даніель Семпере Жисперт, «людина невігласна».
Фермін задоволено всміхнувся, розгорнув жувальну цукерку «Суґус» із лимонним смаком і запхав до рота.
– А ти, шельмо, таки навчився від майстра, хоч тобі на це й пішло багато років. Хочеш «Суґусу»?
Я взяв цукерку, адже знав, що це найцінніший скарб мого друга Ферміна, і, ділячись зі мною, він чинить мені честь.
– Даніелю, ти чув, як подеколи кажуть, що в коханні й на війні все дозволено?
– Чув кілька разів. Зазвичай із вуст тих, що мають більше справ із війною, ніж із коханням.
– Так і є, адже насправді це мерзенна брехня.
– То твоя історія про любов чи про війну?
Фермін стенув плечима.
– А хіба це не одне й те саме?
Ось так, під покровом ночі, огорнутий чаром спогадів, яким загрожувало зникнення в тумані часу, Фермін, жуючи «Суґус», узявся переплітати нитки оповіді, яка мала закінчити – і почати – нашу історію…
Dies irae [5]
1
Його розбудив поштовх моря. Прокинувшись, чоловік, що подорожував «зайцем», не так побачив довкола себе нескінченну темряву, як здогадався про неї. Хитавиця, сморід селітри й шкряботіння води по корпусу судна нагадали йому, що він не на суходолі. Чоловік відсунув лантухи, які правили йому за постіль, і поволі підвівся, дослухаючись до ритмічного порипування підпірок і перекриттів, що утворювали трюм корабля.
Химерне видовище постало перед очима мандрівника: йому здалося, неначе він опинився в затопленому соборі, заставленому добром, награбованим із безлічі музеїв і палаців. Поміж шерегом скульптур і картин окреслювалися обриси цілого парку розкішних автомобілів, накритих напівпрозорою тканиною. Поряд із великим дзиґарем вирізнялася клітка з папугою неймовірно гарного забарвлення, який суворо позирав на чоловіка, неначе засуджуючи того за безквитковий проїзд.
Трохи далі мандрівник зауважив копію статуї Мікеланджело, «Давида», голову якого котрийсь дотепник увінчав трикутним капелюхом Громадянської гвардії. За статуєю примарна армія манекенів, вбраних у старосвітські шати, здавалося, завмерла в нескінченному віденському вальсі. Поруч, біля розкішного катафалка із заскленими дверцятами, лежала купа старих афіш. На одній із них повідомлялося про кориду, що мала відбутися на барселонській «Арені» [6] ще перед громадянською війною.
Серед переліку рехонеадорів [7] увагу чоловіка привернуло ім’я «Фермін Ромеро де Торрес». Очі безквиткового
Dies irae (
«La Plaza de toros de las Arenas» – відкрита в 1900 році арена для бою биків. У наші часи переобладнана під торговий центр.
Назва тореадора в кінній кориді.
