трохи невіглас.
Посеред цієї орації я геть розгубився, чи то під впливом вибухового коктейлю, чи то через словесний феєрверк, яким спалахнув мій добрий друг.
– Ферміне, я не впевнений, що зрозумів тебе.
Товариш зітхнув.
– Я хотів лише сказати, що коли тебе це все переповнює аж довсирачки, Даніелю, дослухайся до поради своєї благословенної дружини: не треба боятися. Діти – принаймні твоя дитина, це точно – народжуються не те що в сорочці, а й у штанах, і кожен, у кого є хоч дрібка честі й совісті в душі й трохи смальцю в голові, має всі шанси не зруйнувати їм життя й стати батьком, за якого ніколи не буде соромно.
Я позирнув скоса на цього чоловічка, який ладен був віддати за мене своє життя і в якого завжди знаходилося кілька слів – чи то пак кілька тисяч слів, – щоб вирішити всі дилеми й заспокоїти напади екзистенційного страху, до яких я був схильний.
– Якби ж то все було так легко, як ти це описуєш, Ферміне!
– Нічого, що бодай чогось варте в нашому житті, не дається легко, Даніелю. Коли я був молодий, то гадав, що, аби простувати по цьому життю, досить навчитися трьох речей. Зав’язувати шнурівки, це раз. Уміло роздягати жінку, це два. І читати, щоб насолоджуватися щодня сторінками, написаними проникливо й майстерно, це три. Мені здавалося, що чоловік, який твердо крокує по землі, уміє пестити жінку і здатен почути музику слів, живе довше, а насамперед – живе краще. Але роки навчили мене, що цього не досить і що іноді хочеться дістати можливість побути чимось більшим, ніж просто істотою, яка ходить на двох ногах, їсть, сере й займає тимчасово простір на цій планеті. І сьогодні долі, у її безмежній непритомності, забажалося надати тобі таку можливість.
Я кивнув, не надто переконаний.
– А якщо я виявлюся не гідним цієї можливості?
– Даніелю, якщо ми з тобою в чомусь і подібні, то лише в тому, що нам обом поталанило зустріти жінок, на яких ми не заслуговуємо. Цілком зрозуміло, що в цій справі гідними є саме вони, а нам лишається тільки намагатися не підвести їх. Хіба не так?
– Мені страшенно хотілося б погодитися з тобою, але я все ж вагаюсь.
Фермін вибачливо похитав головою.
– Не переймайся. Твою спроможність збагнути високий політ моєї думки затуманює та алкогольна суміш, якою я тебе нагодував. Але ж тобі відомо, що в цих справах я куди буваліший за тебе, і загалом я маю більше рації, ніж цілий сонм святих.
– Тут я навіть не збираюся сперечатися з тобою.
– І правильно робиш, бо зазнаєш нищівної поразки при першому ж наступі. Ти мені віриш, Даніелю?
– Певно, що так, Ферміне. Я ж із тобою – хоч на край світу. Тобі це добре відомо.
– Тоді зроби мені ласку й повір у себе так, як я вірю в тебе.
Я глянув товаришеві в очі й поволі кивнув.
– То як, – запитав Фермін, – до тебе вже повернувся здоровий глузд?
– Гадаю, що так.
