загадки, і вірив, що коли він їх якимось дивом знайде на них відповіді, то пригадає материне обличчя й дізнається всю ту правду, якої його позбавив світ.
Я зважив товаришеві слова, які влучали просто в око.
– Усе так погано?
– Могло би бути й гірше. Ти міг би стати письменником, як твій друг Каракс.
– Може, мені слід знайти його й переконати, щоб саме він написав цю історію? – припустив я. – Нашу історію.
– Іноді це саме каже твій син Хуліан.
Я скоса зиркнув на Ферміна.
– Що каже Хуліан? Що мій син знає про Каракса? Що ти йому розповів?
Фермін глянув на мене очима безневинної овечки.
– Хто? Я?
– Що ти йому розповів?
Фермін засопів, прагнучи зам’яти тему.
– Та нічого особливого, дрібниці. Так, примітки внизу сторінки, щонайбільше. Зовсім нешкідливі. Хлопчина просто допитливий і кмітливий на вдачу, і, певна річ, він схопив усе і зв’язав докупи. Я не винен, що твій син такий меткий. Вочевидь, вдався не в тебе.
– Матір Божа… А Беа знає, що ти говорив із ним про Каракса?
– Я до твого подружнього життя не пхаюся. Але, здається мені, є небагато такого, про що твоя дружина не знає або не здогадується.
– Я категорично забороняю тобі, Ферміне, розмовляти з моїм сином про Каракса.
Товариш поклав руку на серце й урочисто схилив голову.
– На моїх устах – печать. Нехай впаде на мене щонайчорніше безчестя, якщо я у хвилину потьмарення порушу цю врочисту обітницю мовчання.
– І не смій також згадувати про Кім Новак, я ж бо тебе знаю як облупленого.
– Ось тут якраз я невинний, як офірний цап, бо ця тема від хлопця нікуди не сховається. Кажу ж, він не дурень.
– Та невже?
– Я покірливо сприймаю твої несправедливі кпини, адже розумію, що вони спричинені розчаруванням від жалюгідного стану твоєї власної метикуватості. Може, ваше добродійство бажає додати до свого чорного списку ще якесь ім’я, окрім Каракса, яке не вільно споминати? Бакунін? Естрельїта Кастро?
– Ферміне, чому б тобі не піти спати і не дати мені спокій?
– І зоставити тебе самого наодинці з небезпекою? Де ж пак! У будь-якому гурті мусить бути бодай один дорослий із клепкою в голові.
Фермін оглянув перову ручку і стос порожніх аркушів, що лежали на письмовому столі. Він торкався їх із таким захватом, наче це був набір хірургічних інструментів.
– Ти вже домізкувався, як зрушити це діло з мертвого місця?
– Ні. Я саме над цим розмірковував, доки не з’явився ти й не став верзти дурниці.
– Казна-що. Без мене тобі не написати навіть списку покупок.
Зрештою, засукавши рукави перед тою титанічною працею, що чекала на нас, Фермін упевнено сів на стілець коло мене і пильно-пильно подивився мені в обличчя так, як уміє лише той, хто не потребує слів, щоб його зрозуміли.
