мені цю останню послугу, а далі можеш чинити, що хочеш.
– Ні.
– Ти мені потрібна в цій справі, Алісіє. Не змушуй мене благати. Ані примушувати тебе.
– Передай справу Ломані. Я впевнена, він аж вищить, так хоче заробити собі додаткові бали.
– До речі, я ніколи не міг зрозуміти достоту, чому ви з Рікардо не можете поладнати?
– Мабуть, невідповідність характерів, – припустила Алісія.
– Річ у тому, що Рікардо Ломана був саме тим оперативником, якого кілька тижнів тому я відрядив на допомогу поліції і який досі не вийшов зі мною на контакт. Тепер мені кажуть, що він зник.
– Якби ж то. У що він вплутався?
– Коли людина зникає, зазвичай вона не повідомляє подробиць свого зникнення.
– Ломана не з тих, хто просто так може зникнути. Має бути якась причина, через яку він не подає ознак життя. Він щось знайшов.
– Я теж так гадаю, але доки в нас немає жодних новин про нього, ми можемо тільки припускати. А нам платять не за це.
– А за що нам платять?
– За те, щоб ми вирішували проблеми. А ця проблема – дуже серйозна.
– А якщо я теж зникну?
Леандро похитав головою. Потім довго дивився на неї, прибравши засмученого виразу обличчя.
– За що ти мене ненавидиш, Алісіє? Хіба я не замінив тобі батька? Не був твоїм найліпшим другом?
Алісія поглянула на свого наставника. У горлі став клубок, і слова ніяк не приходили на язик. Два тижні вона провела, намагаючись викинути все з голови, і ось тепер, коли Алісія сиділа навпроти свого начальника під велетенським склепінням «Паласу», вона знову відчувала себе тою нещасною дівчинкою, яка мала всі шанси не дожити до двадцяти, якби Леандро не витягнув її з ями.
– Я тебе не ненавиджу.
– Тоді ти, мабуть, ненавидиш сама себе, ненавидиш те, що ти робиш, ненавидиш тих, кому служиш. Ненавидиш увесь цей непотріб, який нас оточує і через який ми щодня потроху-потроху гниємо зсередини. Я знаю, як тобі, тому що сам через усе це пройшов.
Леандро всміхнувся знову, тою теплою усмішкою, що все розуміла і все пробачала. Він накрив своєю рукою руку Алісії, і міцно стиснув її.
– Допоможи мені з цією останньою справою, і обіцяю тобі: потім зможеш піти. Зникнути назавжди.
– Так просто?
– Так просто. Даю тобі слово.
– У чому фокус?
– Немає ніякого фокуса.
– Завжди є фокус.
– Цього разу нема. Я не зможу тримати тебе довіку біля себе, якщо ти цього не хочеш. Хоч як мені це не прикро.
Леандро простягнув руку.
– Згода?
Алісія завагалася, але зрештою таки подала свою руку, яку її наставник підніс до губ і поцілував.
– Мені бракуватиме тебе, коли все це закінчиться, – промовив Леандро. – А тобі – мене, хоч ти поки що цього не усвідомлюєш. Ми з тобою – хороша команда.
– Бог
