плечима не носити.
– Може, Монтальво згадував Ендайю з огляду на цю справу?
– Так, це ім’я звучало під час розмови. То хто він?
Поліціянт зітхнув.
– Ендайя – різник. Що менше ви про нього знаєте, то краще.
– Ви з ним знайомі?
Варґас не відповів на її запитання. Решту дороги вони проїхали, не промовивши ані слова.
7
Майже чверть години вони минали алеї, вздовж яких щокроку траплялися садівники у форменому одязі, аж доки не виїхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привів їх до ґратованих воріт «Вілли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, і дрібні краплини дощу бризнули на вітрове скло автомобіля. Коло входу до маєтку на них чекав служник, який відчинив ґрати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартівня, у якій озброєний рушницею охоронець кивнув у відповідь на Варґасове вітання.
– Ви тут уже були? – запитала Алісія.
– Кілька разів від минулого понеділка. Вам тут сподобається.
Машина виїхала на посипану дрібною жорствою доріжку, що зміїлася поміж сквериків і озерець. Алісія розглядала цілі ліси статуй, ставки, фонтани й зів’ялі розарії, поколошкані осінніми вітрами. Поміж кущами й мертвими квітами виднілася невеличка залізниця. На території маєтку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копію залізничної станції. На пероні під дощем стояв паровоз і два вагони.
– Забавка для доньки, – пояснив Варґас.
Невдовзі перед ними з’явився силует головної будівлі, непомірного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнітити й залякати гостя. По обидва боки від палацу, метрів за сто, стояли два великі будинки. Варґас зупинив машину перед кам’яними сходами, що здіймалися вгору, до головного входу. Унизу біля сходів чекав мажордом в однострої і з парасолею, який показав їм прямувати до гаражів, метрів за п’ятдесят звідти. Дорогою Алісія роздивлялася головний будинок.
– Хто платить за це все? – поцікавилася вона.
Варґас стенув плечима.
– Гадаю, ви і я. І, можливо, сеньйора Вальс, яка успадкувала статки від свого шановного батька, Енріке Сарм’єнто.
– Банкіра?
– Одного з банкірів нашого Хрестового походу, як стверджують газети, – уточнив Варґас.
Алісія пригадала, що чула, як колись Леандро згадував про Сарм’єнто і ще кількох банкірів, які фінансували франкістів під час громадянської війни, даючи в борг чималі суми грошей на взаємно вигідних умовах.
– Як я розумію, дружина міністра хвора, – мовила Алісія.
– Хвора не те слово…
Сторож біля гаража розчинив їм двері й показав проїжджати всередину. Варґас опустив віконце, і чоловік його впізнав.
– Ставте машину, де вам зручно, начальнику. Ключі, будь ласка, лишіть у замку запалювання.
Варґас кивнув і заїхав у гараж, споруду з кількома поєднаними склепіннями, що їх підтримували колони з залізними перекриттями, шереги яких губилися в бездонному мороці. Розкішні автомобілі, зблискуючи своїми хромованими корпусами, вишикувалися
